Життя в подарунок
Олена — 3/11/2009 - 01:45
Нам хочеться вірити, що наша доля в наших руках і можна доторкнутись до зірок, варто лише простягти руку. А все що нам заважає зможемо усунути з нашого шляху, адже м – володарі, хазяї, і ніхто не сміє заступати нам дорогу. Тож не звертаємо уваги на подарунки долі, намагаємось дотягтись до холодних, чужих зірок, забуваючи про тих, хто поряд з нами кожного дня. Ми вже не здатні помічати людей, що дарують нам тепло своїх сердець не вимагаючи нічого натомість, не розуміючи за які гріхи їх відштовхують все далі і далі.
Роки летять так швидко, не доженеш, не зупиниш. І вже тоді, у самому кінці, отримавши все чого бажали, доторкнувшись стомленими руками до зірок, мі розуміємо що в нашому житті є все, абсолютно все, окрім щастя…
Я теж була така. «Все в моїх руках» - думала я – Тільки я вирішую, що мені робити, тільки від мене залежить моє щастя, а його я вже не впущу!». Я, Я, Я, Я …. І більше нічого, сумно. А найсмішніше те, що насправді вже давно нічим не управляла: життя перетворилось на безкінечний потік обов’язків і необхідностей, а сама я – на дивну подобу машини, і навіть не помітила цього. Кожного дня прокидалась о тій самій порі, снідала і сідала в машину. Двадцять хвилин і вже на роботі. Потім починався довгий день, що складався з справ, скандалів, роз’яснень, наказів. І нарешті, подолавши ту ж саму відстань, знову опинялась вдома. Було надто багато роботи, так що навіть по вихідним я не мала часу на родину.
Того дня, як і будь-якого іншого, я сіла за кермо і вирушила на роботу. Лив сильний дощ, дорога була мокра, а мої думки займала робота. І саме тоді, у цей дощовий ранок, змінилось усе моє життя.
Раптом прямо переді мною на дорозі з’явилась темна постать. Як же страшно було в ту мить! Я різко вивернула кермо, машину розвернуло, вона більше не слухалась мене. Якась мить і я злетіла з дороги, почувся звук удару, а потім нестерпний біль розлився по моєму тілу.
Отямилась я вже в швидкій. «Везуть до лікарні»- промайнуло в голові – «Отже, розбилась». Голова паморочилась, перед очима туман. Привезли до лікарні, навколо всі метушились, а чоловік у білому халаті голосно сказав – «До операційної, швидко!».
За кілька хвилин все зникло, вкрившись темрявою. Так темно мабуть буває хіба що в труні. Почувся шум, він ставав все головнішим, і раптом в очі вдарило сліпуче світло, а грубий голос сказав: «То ти заходиш, чи як?». Переді мною відчинились двері. Не знаю навіщо, та я зайшла всередину. Роззирнулась навколо, щоб зрозуміти де я опинилась – це було схоже на потяг, навіть ні, скоріше на вагон метро: приміщення усередині білого кольору з віконцями і розсувними дверима, біля стін – зручні лави, на яких сиділи люди. Дивно, та вони всі тримали у руках щось схоже на крихітні вогники – в одних їх було більше, в інших менше.
Вагон почав рухатися, і я вирішила сісти на вільне місце. Поряд мене сиділа усміхнена дівчинка, вона теж тримала ці дивні вогники в руках.
- Що це? – спитала я її, вказуючи на них пальцем.
- А ти не знаєш? От смішна! Звісно моя життєва сила, в мене її вдосталь, а скільки у тебе?
- Не знаю, мабуть не маю – я була дуже здивована, і не знаходила що сказати.
- Це неможливо, якби так, тебе б тут не було. Ану розіжми долоню.
Так і зробила, побачила один вогник, що сяяв у моїй руці.
- Ой як мало, це погано, але…- та вона не встигла договорити. З протилежного кутка почувся сміх і гамір. Там стояв молодий хлопчина, з довгим, стягнутим мотузкою світлим волоссям. Він розмовляв досить голосно. – От дивний, сто разів вже його тут бачила. Ходить і роздаровує силу.
Хлопець і справді подарував кілька вогників оточуючим його людям, а потім пішов у наш бік. Трохи хворобливе обличчя було прикрашене усмішкою, доброю і щирою, а від того здавалось дуже гарним. Голубі очі сповнені тепла, але чомусь ніби стомлені.
Раптом вагон зупинився і двері відчинились. Багато хто підвівся, прямуючи до виходу. Насуплений чоловік у сірому плащі штовхнув хлопця, дивовижні вогники розсипались по підлозі. Хлопчина кинувся їх збирати, та люди штовхались, наступали на вогні, ті розлітались на іскри, згасали. «Обережно, що ж ви робите?» - а в його очах застигли сльози, не від страху чи злості, ні. Він здавався ніби ображеним, навіть розчарованим…
Більше не могла на це дивитись. Скочила з місця і почала ловити вертляві вогники, так чомусь захотілось допомогти цьому юнаку. Впіймала небагато і висипала йому до рук, а він глянув на мене та тихо сказав: «Ні, краще хай будуть вам, в мене в долонях перегорять, а вам допоможуть» - і віддав їх усі мені.
Зненацька його обличчя, його руки почали змінюватись. Він старішав на очах. За кілька хвилин переді мною стояв вже не юнак, а старець, з тими ж добрими, стомленими очима. Перелякалась не на жарт, і відсахнулась від нього і знову опинилась серед густої темряви, яку тепер все ж відганяли вогники, що їх тримала у руках. Але поступово темрява почала відступати, в очі вдарило яскраве світло…
Знов озирнулась навкруги: білі стіни, стеля, а з вікна видно дуба – дерево чомусь здалось напрочуд гарним.
- Ну ось ти і прокинулась – Наді мною схилилась літня жінка в білому халаті, мабуть медсестра – Налякала ти нас, та нічого, операція пройшла ідеально, та й рани на тобі гояться як на собаці. Так що скоро бігатимеш.
- Дякую. – Приємна жінка, але бігати я точно мала б нескоро, судячи з того, як боліло усе тіло: кожен м’яз, кожна клітинка.
- Та нема за що, доню. Ой а який же в тебе чоловік добрий, лагідний. Вже так за тобою побивався, так переживав, ніч не спав. Тільки сьогодні під ранок відправили додому. І донька у вас красуня, справжня принцеса, пощастило вам.
- Так, дуже. А можна… ВІ можете подзвонити чоловікові, хай знає що все добре.
- Чому ж ні, подзвоню.
Вона таки дотримала слова і Олексій (так звуть мого чоловіка) з донькою приїхали через півтори години. Вона так раділа, обіймала мене, цілувала. А чоловік дивився на мене так спрагло, ніби боявся вже ніколи мене не побачити. Мій бідненький, як же він зблід, змарнів.
Яке щастя, що вони мене не покинули. Була втомлена і слаба, але ніколи ще мені так не хотілось, аби вони не відходили від мене ні на крок. Та лікар був іншої думки і через 20 хвилин їх вивели геть.
Прийшли вони наступного дня, і ще через день. Я чекала їх з нетерпінням, не було більшої радості ніж дивитись їм у вічі, чути їхні голоси. Як важко було коли вони йшли, особливо вночі – страшно було лишатись наодинці з темрявою.
Однієї ночі, коли я знов не могла заснути, почула жіночий плач і зойки. Стало цікаво що відбувається. Біль мене все ще не полишав, але сили поступово повертались, тож я вирішила подивитись що сталось. Підвелась, голова одразу запаморочилась, але я сперлась на стіну, дочекалась поки кімната не перестане обертатись, а потім тримаючись за стіну пішла до дверей та прочинила їх.
Там, у коридорі ридала жінка, схилившись над чиїмось тілом. Стражденне обличчя геть змокло від сліз. Жінка стояла навпроти дверей, тож її слова було добре чути. «Синку, синку мій, як же це сталось?! Вони ж казали не менше року, а якщо добре лікувати то може й… Ой лишенько, як же ж це так, згорів, за кілька днів згорів!...» Жінка все лементувала, плакала, проклинала лікарів і себе, та я її не слухала. Нарешті роздивилась обличчя покійного і ледь не скрикнула – той самий хлопчина зі сну: худорлявий, зі зболеним обличчям і голубими як небо очима. Тільки тепер в них не було ні смутку ні втоми.
Не знаю скільки я простояла, вдивляючись в мертве обличчя – кілька секунд, може кілька хвилин. Потім підлоги попливла з-під ніг, раптом за змахом чарівної палички коридор почав обертатись і я вже не могла втриматись на ногах, сповзла по стіні. Чула кроки, мабуть «сестричка» йшла до мене. Але повіки були такі тяжкі, навіть вії налились свинцем – заплющила очі, а розплющила вже вранці. Побачила чоловіка та доньку, що схилились наді мною.
Я не знаю що то було, та хіба це важливо? Звісно можна було б знайти сотню раціональних пояснень, спростивши та упорядкувавши все, що сталось, але я не стану цього робити, волію просто знати…
Так чи інакше, моє життя змінилось. Ні не так, не змінилось – почалось! Я нарешті навчилась радіти сходу сонця, бачити красу світу, зрозуміла як приємно вдивлятись в очі коханого, слухати радісні розповіді дитини – нарешті навчилась жити, бути щасливою. І тепер я ні на що не проміняю цю даровану мені радість.