проблиск "від Ліхтаря"
Mari4ka — 8/10/2009 - 19:04
Ти знаєш? Мені було б легше, знаючи, що ти знаєш. Про те, що мовчу, сміюсь або щоразу віддаю чужими словами – бо так елементарно простіше. Вчора ще було досить тих тугих шнурочків з корсету обов’язків, а нині...
Сьогодні категорично не вистачає всіх долонь, аби зібрати в них її всю, без залишку, до останнього проблиску призахідного сонця – волю. Тепер майже щодня замисленим вітром затуляють вікна ті шепітні нейлони смутку, я тільки й роблю, що скидаю з себе їх докучливе дзумкотіння – це не мої фіранки. Повішаю собі краще мереживо з ніжності, переплетене стрічками японського шовку, для чітких акцентів.
Амеба майбутнього суне до мене свої мацаки, і, хоча я знаю, що вона не підсуне кнопку на стілець для мене, знаю, що тікати від неї не має змісту, але далі ховаюсь під ковдрою цейтноту, аби щоразу, шукаючи зірку, знайти тільки жовтий осінній ліхтар.
Дивно, але вони, як і я, при потребі без жалю віддають шматки свого світла, бо решти з лишком стане хоч би й до світанку. Поодиноко споглядають сусіда навпроти, не маючи змоги хоч би поручкатися на вітання , мовчать, як завжди, осягаючи суть речей, але так і не обмовляться жодним сонетом, – вони ж тільки ліхтарі. І їх призначення – бути свічею в сутінках, то хай вже краще і далі мовчать вечорами, посилаючи просвітлення на уривки стежок і приваблюючи зграї комах...
А що ти подумаєш, коли цей стійкий до негод обеліск почне розкривати перед тобою свою наелектризовану душу? Зупинишся послухати, чи підеш далі, як і всі, злегка кивнувши головою за вчасно освітлену вулицю? А-а-а!.. Ліхтар розмовляє!...