Біле та чорне
Ketonio — 1/10/2009 - 14:14
Моє місто нічим не відрізняється від інших. Навіть навпаки – воно яскравий шаблон всіх інших невеличких міст України. З вулицями Партизанською, Жовтневою, Восьмого березня, Набережною та площею імені Леніна. Але воно настільки рідне та близьке мені, що знаю про нього майже все. Починаючи від історії міста і закінчуючи новими модними бутіками.
Але…я помічаю те, чого не бачать інші. Місто, ніби, розкреслене на білі та чорні лінії. І ми в своєму буденному житті, весь час постійно поспішаючи й не помічаючи, переходимо кордони білих та чорних ліній. Та якщо повільно пройти сонячною дниною вулицями містечка, можна їх помітити. Бачить лінії не кожен, а лише людина з чуттєвою душею.
От я закриваю двері своєї квартири і йду на роботу. Переступаючи поріг бачу ледве помітний промінчик тіні. Тонкий, мов павутинка, він тягнеться повз мої двері, вздовж стіни… Й хто знає, куди проходить там, за вертикаллю. Ліфт знову не працює. Добре, що я живу лише на третьому поверсі. А ось і залишок від банану мого бешкетника-сусіда семи років. От би зараз це побачила його бабуся! Що б було, якби я під ноги не дивилася? Потрібно обов’язково прибрати, адже хтось підслизнеться.
Ось і перший поверх. Вихід.
Як же я люблю весну! Який чудовий сонячний день! А ось і кордон білої лінії. Точнісінько так, як і біля моєї квартири, тягнеться тонесенькою ниткою (але!) світлий промінець. Роздивитись його, такого яскравого сонячного ранку майже не можливо. Як тільки можна сумувати! Ще й так солодко пахне цвіт яблук! Ось і мій сусід-баскетболіст з ранкового бігу повертається. Посміхнувся!
- Привіт!
Так, життя прекрасне. Можливо, зателефонувати на роботу й сказати, що я захворіла? Самій піти до парку… Чудова ідея, але потрібно сьогодні в офіс.
Встигаю помітити кордон чорної лінії. Тепер вона тягнеться вздовж алеї. Як це ще автобус вчасно йде. Під’їжджає. Навіть місця вільні є. Хвилина. Необережне управління водія і невеличка калюжа під ногами опинилась на моїй новенькій сукні. Як тільки можна їздити! От тобі й помічаю те, чого інші не бачать, а все ж така неуважна…
Хочу Вам повідомити, що рухаючись такими швидкими темпами, неможливо дізнатись на території якої лінії Ви знаходитесь. Хіба що проаналізувати по подіях, що відбуваються. Можливо, зустріли гарну знайому, чи у Вас викрали гаманець, або ж наступили на ногу, чи пропустив контролер при оплачувані проїзду.
Що трапляється з Вами, коли Ви знаходитесь за чорною чи білою лінією – пояснювати вже не потрібно. Все це Ви самі переживали та відчували. Але існує нейтральна - прозора лінії. Хтось бачить її рожевого кольору - кольору мрії. Хтось жовтого – кольору сили і сонця. Знаходячись за цією лінією, людина може пірнути в глиб своєї душі. Мріяти. Планувати. Опиратися на свої бажання й відтворювати власний світ. Там мрії, мов цеглинки. І мрія за мрією будується ціле місто-фортеця, що зігріває і захищає при найменшій прикрості. Або ж навпаки – в людини зникають будь-які бажання та мрії. Приходить байдужість. Мрії здаються марними. Як це страшно!
За кордонами чорних та білих ліній, щось відбувається, а в прозорій – людина поглиблюється й прислухається до себе. Ой, я ледве зупинку не проїхала. Ви мене заговорили.
- На зупинці, будь ласка.
А от і будівля, де я працюю. Ось і біла лінія. Помітили білий промінчик? Ось він, біля клумби. Як тільки гарно на вулиці! Горобці метушаться. А ось і дідусь з квітами. Він постійно тут продає квіти. Я сама не один раз в нього купувала букети до свят.
- Доброго ранку! Ой, дякую! Як приємно. – Дідусь мені квітку подарував. Ніжну ромашку. Як я люблю весну!
Сонечко заховалось за хмарами. Тапер не видно, кордон якої лінії чекає мене попереду. Зараз все стане зрозуміло.
Ось і мій кабінет. Він, звичайно, більше, ніж той, що був раніше. До сих пір не можу повірити, що я заступник головного редактора відомого жіночого журналу. Мабуть, коли я вперше ступила до офісу, то перейшла на кордон білої лінії.
- Так, заходьте, Катерино. Хто передав? Тетяна Іванівна? А вона сьогодні буде в редакції? Зрозуміло… Дякую.
Це була мій секретар Катя. Ось тобі й так! Виявляється, в нас змінився директор. Наш, вже минулий директор і власник, терміново поїхала й продала журнал. Навіть не повідомила мене. Хоч листа залишила. Цікаво… Так, розумію. А раніше повідомити не можна було?
« Оленко, вибачте, що все так несподівано, але інакше я не могла…» - справжній трилер!
«Мені терміново потрібно було поїхати й попрощатись з вами всіма, навіть, не встигла.» - Можливо цього листа написано примусово?! І нашу Тетяну Іванівну взяв у полон новий директор?!
«Дуже вдячна Вам особисто за віддану роботу. Було дуже приємно з Вами працювати…» - Точно! Він взяв її в полон, а потім підстроїв самогубство. Який жах!!!
« Коли зможу приїхати, обов’язково зайду. Не хвилюйтесь, новий директор дуже хороша людина. Я давно знайома з ним та його сім’єю.»
Відбій! Не викрали. Так, новий директор - Він! Директор і власник жіночого журналу – чоловік! Оце так!
«Так що ви не пропадете…» - Звичайно! Це для Вас він хороша людина, а нам з ним працювати! Все ж таки я знаходжусь на території чорної лінії. Тому сонце й зайшло за хмари. Краще б сьогодні взагалі не прийшла й можливо завтра було б все по-іншому.
«Ти повинна з ним зустрітися. Я призначила зустріч на дванадцяту на вулиці Маяковського. Біля кафе «Імперія.»- Так, буде весело! Як же я не помітила кордони чорної?!
«Ну все, бувай! Дуже скоро зателефоную, чи напишу на електронну адресу. Вже сумую. Цілую.» Підпис. Новікова Т.І.. Дата.
Як же нам буде не вистачати Тетяни Іванівни! Так, «ви не пропадете…» Щось не віриться! Він, напевне, старий, товстий, прискіпливий і постійно незадоволений роботою підлеглих… Та вже одинадцята! Я ж спізнюсь на зустріч! І на свою загибель…
Бути чи не бути! Чому бути, того не минути, тому тільки вперед. Хоч весна звеселить. Ось і чорненька лінія. А ось і біла. Кошеня! Яке кумедне! Я б тебе, мій гарненький, взяла б з собою, але не можу : поспішаю на зустріч зі злим дідуганом. І в нього, скоріш за все, алергія на таких прекрасних створінь. Залишайся тут, а я вже на зворотному шляху заберу тебе до себе. Поки що скуштуй печива. Все, бувай! До зустрічі.
Горобці божеволіють. Мало того, що щебечуть без зупину, так ще й під ноги кидаються, пройти не дають. Напевне нагадують перехожим, щоб весні раділи, а не квапились невідомо куди. Мало на одного не наступила!
Я, власне, насолоджуюсь весною, от іду посидіти в кафе. Хіба не бачите? Краще б сиділа в душному кабінеті й розбирала купу документів. Потім зайшла б до Тетяни Іванівни й сказала, що час відпочити. Запропонувала б зайти в кафе, що знаходиться на першому поверсі будівлі, випити чашку кави з тістечком… Тетяна Іванівна, поверніться…! Не почує та й не повернеться… Ех..
Та я ж втратила пильність! Кордон, якої зараз лінії? Чорної? Білої? В кого запитати? В перехожих? Вони лише злякано поглянуть на мене й віджахнуться. Подумають, що божевільна. Я просто дуже хвилююсь. Ось і вулиця Маяковського. Близька біда. Можливо дати оголошення в газету : «Шукаю роботу» А Ви як вважаєте?
Чітко бачу загрозливу чорну лінію. Ой, що буде! Ні, відступати пізно! Ось і «Імперія», де мене чекає озлоблений дідуган… Тільки спокійно. Відвідувачів не багато. Добре. А де ж директор? За одним столиком сидять двоє дівчат. Там четверо школярів. Далі ще якась компанія. Так, вже 12:05. Ще десять хвилин і я йду. За сусіднім столиком сидить симпатичний хлопець. Посміхнувся. Тільки не зараз! Наближається сюди.
- Добрий день!
- Добрий день.
- Ви на когось чекаєте?
- Так.
- А на кого. Цікаво дізнатись?
- На одну досить неприємну особу, яка вже спізнюється на десять хвилин. А в мене ще стільки справ. Але Вас це не стосується. І кави я з Вами не вип’ю.
- Навпаки, мене це стосується. А ця неприємна особа перед Вами й знаходжусь в цьому кафе вже пів години. Я – Олексій Сергійович, новий директор Вашого журналу.
- Вибачте… Я трішки інакше Вас уявляла. Я заступник… До цього дня була.
- Я це вже зрозумів.
Можна кудись провалитись? Відразу після зустрічі, зайду до газети, дам оголошення. Краще б він був дідуганом! Тапер мені точно не солодко прийдеться.
- Нічого страшного. Я не образився. Ви, напевне, уявляли мене старим, лисим і товстим?
- Та ні, що Ви! - Як же ти вгадав!
- Ну а тепер до справи. Я власник кількох жіночих журналів, тому часто з’являтися в редакції не зможу. Неофіційно керівництво журналу повністю переходить до Вас. Я про це проконсультувався з Тетяною Іванівною й вона впевнила, що Ви з цим завданням упораєтесь. Взагалі, я хочу об’єднати ці журнали, але залишити індивідуальні особливості за кожним виданням. Питання є?
- Поки що ні.
- От і добре. Прошу попередньо зробити неофіційний звіт про становище справ в редакції. Але на завтра.
- Добре.
- Давайте десь повечеряємо, тоді Ви мені і прозвітуєте. Годині о восьмій. Я хочу особисто ознайомитись з колективом журналу. Ви не проти зараз трішки пройтись?
- Ні, звичайно.
Цікаво, він насправді такий ввічливий чоловік і гарний керівник? Чи це лише відволікаючий маневр? А потім зробить нам дванадцятигодинний робочий день без вихідних й помірну заробітну плату?! Скоріш за все останнє. Пам’ятаєте кордон чорної лінії? Дякую, хоч ще не потрібно роботу шукати та ще й після моєї безглуздої фрази. От сорому! Ну й день видався.
- А чому Ви мовчите? Задумались? Ви не дивіться, що я молодий. Я в журналістиці з п’ятнадцяти років. Спочатку статті в шкільній газеті. Потім в університетській своя колонка. Працював в кількох газетах, але мріяв завжди про свій журнал… Але й Ви занадто молоді для своєї посади?
- Так. Я теж спочатку статті писала в університеті та вчилась зовсім на іншій спеціальності. Потім заочно журфак. Прийшла працювати в цей журнал. І в один чудовий день отримала дану посаду…
- Але це ще не вершина, за словами Тетяни Іванівни. У вас величезні перспективи.
- Дякую, але не знаю чи так це насправді…
- Мені здається, що так.
Він. Напевне і справді гарна людина. А Новікова добре в людях розуміється . На загибель свій журнал ніколи б не віддала. Але чорна лінія?.. Все ж таки потрібно бути на сторожі.
- Яке чудове кошеня! Я якраз збирався завести кошеня.
- Так, просто неземне. Але я його хотіла до себе забрати, ще коли до Вас на зустріч йшла.
Не чоловік, а мрія! Ще й котів любить! Чи це все ж мана?
- Ну, звичайно, якщо Ви перша його помітили – прошу. В мене ще в квартирі не всі речі розставленні. У Вас йому буде краще. Я просто ніяк не можу звикнути до нового приміщення. Воно якесь неживе. Величезне і пусте. А так хоч якась жива душа була б.
- Залишіть собі. Я в подружки візьму. – Так він ще й сам живе? Куди дівчата дивляться?!
- Дякую! – Очі загорілись й за ближчали. Якийсь він дивний – Котяті радіє, мов дитина!
- Ну ось і прийшли.
- Всім добрий день! Я новий директор журналу, Олексій Сергійович.
Вітається з кожним. Йде в свій новий кабінет. Судячи по всьому, в редакції вже був раніше.
Швидко пролетів сумбурний робочий день.
- Олексій Сергійович, я Вам більше не потрібна? Я додому.
Щось тут не так. У нас що нові меблі чи просто перестановка? Пахощі якісь нові… Не впізнаю редакцію! Невже так жарко, що всі співробітниці познімали светри, піджаки та жилети й залишились в одних блузочках?! Можливо це зв’язано з появою нового директора – дуже симпатичного, елегантного та вихованого? Так, дійсно дивно…
Наталка, Олена та Світлана про щось цікаве шепочуться. А супермодниця Ельвіра, що весь час дивує нас своїм екстравагантним вбранням, заклопотана бігає з одного кута редакції в інший. І кожні п’ять хвилин кидає котячий погляд на оточуючих, мов та пантера на полюванні. Навіть наша завідуюча Ніна Петрівна нафарбувалась яскраво-рожевою помадою. Ось, що означає дефіцит чоловіків в колективі, так ще й таких симпатичних!
Ой що буде! Адже ще й працювати потрібно буде в цьому середовищі! А якщо ще й всі дізнаються, що він не одружений! Взагалі то, не здивуюсь, якщо вже знають! Шпигунів у нас вистачає.
- Так, звичайно, можете йти. Зачекайте хвилинку, я візьму свої речі й піду з Вами. В мене ще залишились деякі питання стосовно журналу.
- Добре.
Бачили б Ви обличчя моїх підлеглих! Вони вже забули, де знаходяться. Ех, дівчата! Та таким, як він, улюбленцям долі, кохання взагалі не потрібне! Його супроводжує успіх. Він йде через життя легко. Бере, що захоче й не несе зайвого. А якісь почуття й відносини йому взагалі ні до чого. Ви лише дарма сперечаєтесь з найкращими подругами. Плачете… Кидаєте своїх чоловіків. Знову плачете… А такі як він, навіть не згадають ваше ім’я через тиждень. Ви будете наступною Катериною, Машею, Оксаною чи «як там тебе».
Можливо про це мене попереджала чорна лінія? Ні, я не закохаюсь.
А ось і новий директор з кошеням, яке вже перецяцькало пів редакції.
- Ходімо, Олено Миколаївно.
Чудовий вечір. Олексій Сергійович ділиться враженнями. Я його не можу зрозуміти. Взагалі не чую! Чомусь постійно киваю та посміхаюсь. Мені здається, що я його вже десь бачила. Але де?
Повітря пронизане весною. Знову горобці розбійничають – під ногами метушаться. А ось і чорна лінія. Ой, ще одна. Тільки біла. Зовсім близенько. Це ж не правильно! Ще біла…
Небо на заході золотиться й поступово переходить в ніжно-рожевий. А далі лише блакитне небо-море. Знову біленьке павутиння… Треба про директора згадати. Про що він там говорить? Я його не розумію. Він на українській? Я не знаю. А Ви? Дивіться, а ось і чорна смужка… Треба зібратись й розібрати слова. Одне зрозуміла. Тепер друге… Все гаразд. Головне знову не відлетіти.
- А Ви живете на моїй вулиці? – питаю я.
- Навіть в Вашому будинку та під’їзді.
- Звідки Ви знаєте, де я живу?
- А ми кілька разів зустрічались біля ліфту.
- А…- як я могла не помітити такий скарб раніше?
- Ну, до побачення.
- На все добре.
В останній раз вдихну весняного повітря. Вже вдома. Відкриваю вікна настіж. Як гарно! Так виснажилась. Який же дивний день! І лінії… вони були зрадливими й лукавими. Пам’ятаєте кордон чорної біля кафе? А на роботі? Нічого не розумію! Аномалія! Що це все означає? Можливо лінії, які я бачу – це лише моя Фантазія та Інтуїція? Перша малювала кордони, а інша розфарбовувала в відповідні кольори? Чи вірити тепер мені моїм лініям? А можливо весь сьогоднішній день чийсь жарт, направлений на викривлення моїх почуттів?!
Чи сон? Але як не хочеться прокидатись!!!