Збірка: Осіннє соло
Кіт бажав їсти. Ні, він вже хотів жерти. Противно завивав та псував своїми кігтями диван, на якому я лежав. Ці звуки, що народжувались десь глибоко в котячому шлункові, викликали тугу. Туга могла, здавалось, розірвати душу.
Мені інколи навіть було шкода кота. Жалість дуже рідко пробивалась через бажання вбити крикуна. Ми з ним не їли рівно сім днів, тому сил піднятись в мене не знаходилось. Корму в квартирі не було ніколи, людської їжі також. Корму не було лиш тому, що кіт був не моїм. Він залишився мені у спадок… від неї…
Можливо кіт кричав не через голод, а тому що сумував за нею… можливо й ні. Та яка вже різниця?! Хіба тварині поясниш, що його власниця вже сьомий день під землею лежить… Мерзне… Я це все ще не можу прийняти. Тому голодую… Вона завжди приходила мене нагодувати… я дуже любив дивитися, як вона готує….