експерименти над собою (Велике прохання - допоможіть визначити жанр твору!!!!!!!)
ЛАЙБЛ — 12/09/2009 - 03:05
Збірка: експерименти над собою
Не скажу, що дуже добре блудити лабіринтами у самій собі… Коїти над собою дивні експерименти, результатів яких я сама не розумію. Порпатися у своїй власній підсвідомості, бо нема нічого цікавішого для довільних занять. Таке буває, коли обридає це здичавіле існування у пошуці чогось кращого, достойнішого для самих себе. Проте ці маневри, на жаль, плодів не приносять. І доводиться далі порпатися у своєму власному смітті, підганяючи себе диким прагненням здійснити у самій собі роботу над помилками. Так і мені закортіло здобути нового досвіду, аби хоч якось зацікавити себе цим скорбним існуванням.
А почалося все з того, що я переспала зі своїм найліпшим другом!
І тоді мені зірвало дах! Зірвало – це ще досить м’яко сказано. Краще б сказати, що мій дах сам від мене втік у той вечір, обганяючи дикий вітер негоди, що бешкетував тоді на вулицях міста.
Не можу раціонально пояснити, що зі мною відбувалося. Проте навіщо шукати логіку у жіночих вчинках, якщо її там просто немає!!! Що є доведеним науковим фактом у деяких вчених колах.
По-перше, я зрозуміла, що не кохаю того хлопця, якого називаю коханим. По-друге, я настільки здивувала саму себе, що, здавалося б, планета різко стала обертатися в інший бік.
Коли б мені про це хтось розповів, то я б не повірила… Я б запевнила, що такого зі мною ніколи не буде, бо зараз я знайшла ту людину, яку кохаю, яка мене розуміє, яка піклується про мене… Та тільки тепер починаю розуміти, як усе це заплутано і нечесно по відношенню до всіх учасників стосунків: мене, мого коханого та мого друга.
Усе почалося з того, що я з моїми гламурними подружками вирішили «відтягтися». Посиділи ми у модному молодіжному кафе міста М*, добряче напилися. Потім багато курили і щось обговорювали, розваливши свої розслаблені алкоголем тіла на м'якому дивані. Пам’ятаю тему розмови – СЕКС. Про що ще можуть розмовляти троє несамовитих дівчат напідпитку? Ясна річ, що не про політику! Пам’ятаю, що ми ділилися своїми еротичними фантазіями. Хтось мріяв про секс утрьох. Мабуть ця тема цікавить переважну більшість населення країни у чомусь навіть більше, ніж політика. Хтось про лесбійську близькість. Про таке видовище явно мріє 99% гетеросексуального чоловіцтва планети. Моя ж «фантазія» здавалася до непристойного абсурдною та смішною – я фантазувала про ніч шаленого кохання в обіймах свого єдиного хлопця-друга (Прости мені, будь ласка, мій друже!). Якщо я колись дізнаюся про таких мрійників, то мабуть дуже здивуюся. Просто мені особисто здається, що це не є чимось надто нереальним. А більша частина тих, хто про це мріяв, мабуть, давно вже спробували реалізувати на практиці цей «наполеонівський план».
Отже, я така вся рішуча, підбадьорена своїми шаленими компаньйонками, сміливо чимчикувала вулицею, тримаючи їх попід руки (чи то вони мене тримали). Йшла я так і посміхалася своїм безсоромним думкам. А далі невеличкий провал у пам'яті…
Наступним пригадую, як я біля цигаркового кіоску порпаюся у своєму «редикюлі» (це нереально – щось потрібне знайти в жіночій сумці, а тим паче, якщо ця сумка у форматі 50X40 см) у пошуках гаманця. Дівчата гигочучи спостерігали за цією комічною ситуацією. Потім я замовила у дівчини у віконечку пачку гумових запобіжників «Cotex. Long Love» (Боже ж мій! Який сором! Такого в моєму житті неповинно було статися!). Гордо схопивши синенький квадратик з прилавку, я кинула його до сумки. Просто неймовірно з якою природністю я те робила, ніби все життя бігала до цигаркового кіоску купувати презервативи.
Не пам’ятаю тих деталей, коли дістатася своєї кімнати у гуртожитку. Знаю тільки, що асоціації приємні. Потім крадучись йшла до його кімнати, озиралася, як злодійка Постоявши біля дверей кілька секунд, я набралася сміливості. Навела різкість в моніторі своїх очей. Нарешті стук у двері. Такий дивний стук, наче то моє серце калатало так гучно на весь коридор. Не дочекалась відповіді та зайшла. Одразу ж в очі врізалася напівтемрява. Очам стало легше, бо надто вони вже втомилися від яскравих вогнів електролампочок. Та все ж я кілька хвилин звикала до темряви. Він швидко обернувся до мене, кинув буркотливе «привіт!» і продовжив роботу за компом (Невже він одразу не зрозумів, чому я тут і в такому стані?!). Така гнітюча тиша, що аж на мозок тисне. Я зайшла, замкнувши на ключ двері за собою. Далі пам’ятаю, як по поверхні письмового столу нахабно ковзнули ключі від моєї кімнати (?), а за ними і синенька пачечка гумових запобіжників (!). Його здивований погляд. Тиша.
Чому зараз ця тиша так на мене тисне? Я ж взагалі люблю тишу. Я ж люблю її слухати, сидячи у порожній кімнаті, коли нікого немає поруч. У такі моменти мені здається, що я одна у цілому Всесвіті. Та зараз я ж не сама, тому тиша на мене так тисне!
Я одягнена впала на ліжко. Одразу ж в моїй голові з'явився цілий аеродром різноманітних літальних засобів, темні небеса затуманилися ще темнішими колами, а зірки не висіли на ньому, не падали, а кружляли в шаленій ламбаді; потім якийсь дивний шум, свист, здається…
- Це що? «Long Love»? – ніби з іншої планети до мене долинув його голос.
Мовчу.
- А навіщо ти мені їх принесла? – такого питання я від нього не очікувала. Здавалося мені, що у нього в голові більше сірої речовини.
- Щоб були! – вичавлюю з себе хоч щось. – Тільки не кажи, що не знаєш, що з ними робити!
- Та здається, розумію. – навіть інтонація його голосу була дивною. Він добре все зрозумів, проте він хотів, аби я сама його про це попросила. А я не піддаюся провокаціям!!!
Знов мовчу.
- Ти це серйозно? – Ні! Не може ж він бути таким наївним! Якщо він ще щось запитає, я піду!
- Абсолютно! – (я посміхнулась?!).
Далі пам’ятаю, що він щось своє роздрукував, а потім підійшов до мене. Все було у тумані. Я розуміла все, що відбувалося, проте так хотілося хоч раз у житті довірити себе комусь. Та не просто комусь, а тому, хто не був для мене сторонньою людиною. А він не просто був для мене нестороннім, а навіть чи не єдиною людиною в світі, якій я довіряла.
В колонках залунали якісь знайомі звуки. Я не могла розібрати їх. Але той мотив я добре пам’ятала.
Сів на ліжко. Рипнули пружини. Мовчав. І так мовчки дивився на мене. Цікаво, про що він тоді думав?
«А! Це Земфіра була!»
Погладив долонею моє плече. Такий ніжний дотик! Я й не думала, що він може бути таким ніжним. У єдиному цьому русі було щось таке щире, чого я досі не помічала…
«Здравствуй море, здравствуй небо, облака…»
- Не чекав я від тебе такого! – фраза не в’язалася з інтонацією. Він говорив, що не вірив, проте ставився до цього, як до чогось надто буденного.
- Та невже? – (моїй зухвалості не було кінця-краю).
Далі його цілунок в шию, щоку, вуста… Я танула від кожного доторку! Танула, як кубик дебелого рафінаду в солодкому сиропі, повільно занурюючись в його обійми. Я мліла від кожного дотику. І тут я знову потрапила на вже згадуваний мною уявний аеродром, де різнокольорові гелікоптери починали свою монотонну війну з не менш яскравими літаками…
- Слухай, мене зараз знудить! – ніби десь збоку почула я свій слабкий голос.
Швидким беззвучним рухом десь взявся тазік (!). Неприємний момент… Потім моє безсиле, змучене алкоголем тіло знову впало на ліжко (яка ж я ница у цій своїй безпорадності!). Якби я була твереза, то, напевне, мені стало б соромно! Та на той момент мені було абсолютно начхати, який вигляд я мала і що про мене міг би подумати будь-який homo sapiens. До того ще ніколи не почувала себе, як Брітні Спірз після дози.
- Тобі краще? – прозвучало десь над моїм вухом.
- Угу… Ніби. – відповів якийсь незнайомий голос, хоча за логікою я розуміла, що голос той повинен бути моїм.
Знов цілунки. Мій одяг незрозуміло як розповзався у різних напрямках. Доки не лишилася лише спідня білизна. Я мало що могла робити, та все ж дивна впевненість у своїй власній привабливості мене примушувала робити вигляд, що я чітко розумію, що саме зі мною відбувається, навіть не маючи до того активного стосунку.
Знов цілунки. Однією рукою він визволяв моє бунтарське тіло від одягу, а іншою підтримував його. Я слухняною колодою переверталася з боку на бік, роблячи вигляд, що ми на одній хвилі. Насправді ж я так хотіла спати, що було все одно, як саме відбуватиметься між нами той незвичний тілесний контакт.
Мені було добре. Мене сильно, довго і багато цілували. Мене ніжно пестили його невтомні руки. А я абсолютно нічого не робила, крім того, що дозволяла йому зробити так, щоб мені було якомога краще!!!
«Хочешь сладких апельсинов?..»
Не буду описувати всі подробиці. Але мені було приємно, що він є. Що я зараз із ним. І що між нами це відбувалося. У той час, як він, заливаючись потом, трудився над процесом надання мені якомога більшого задоволення, я безсоромно поринала у свої думки.
Мені подобалося, що хоч раз у житті комусь щиро хочеться, аби я по-справжньому отримала задоволення від процесу. А мені для цього не треба навіть докладати зайвих зусиль! Найдивніше те, що я навіть не намагалася порівняти його зі своїм хлопцем. Не розумію, як так стається, що ми не помічаємо чоловічого начала у тих хлопцях, які ідеальними коханцями були б саме для нас! Обираємо собі того, хто користується нашим прагненням бути ідеальною коханкою, дружиною, хазяйкою – жінкою загалом. А насправді ж дуже рідко обранець є достойним у повнозначному розумінні. Чому я раніше не роздивилася тебе? Чому дивилася на тебе і була сліпа! А ти знав і не намагався нічого зробити!
Це було довго, приємно, ніжно, але водночас і пристрасно. Мені здавалося, що я відроджуюсь із кожним його дотиком. В мені прокидалася уся та жіночність, яку так ретельно ховала у мені буденщина мого нудного існування. Подивилася на нього іншими очима… Чи то саме через нього і настало те довгоочікуване прозріння? Дивлюся в його блакитні очі і одразу хочеться жити! Хочеться бути, стверджуватися щодня гордим достойним учинком.
Потім ми лежали поруч. Плече до плеча.
Голі.
Абсолютно.
- Ну ти даєш!
- Я сама в шоці!
Дихали єдиним подихом. Серце на серці. Теплі обійми цього такого далекого досі та близького зараз. Здавалося, що я його все життя шукала. Намагалася роздивитися його світлий блакитний погляд у буденщині сірих очиць! В тій кімнаті час зупинився. Так само там змінився простір. А з тим усим змінилася і я… Хоча в той вечір я не зрозуміла, що мене колишньої вже немає! Мені хотілося лежати тут, поруч із ним. Бути там, де не існувало ні завтра, ні потім. Де ми були не просто друзями, а двома частинками одного цілого. Мені хотілося бути ТАМ і ТОДІ! Вічно.
І я прокинулася від мого власного дурману. Ніби вражена несамовитою ідеєю змінити Всесвіт, я схопилася з ліжка. А він сидів і нічого не казав, прекрасно все розуміючи. Стала натягати на себе одяг з шаленою швидкістю. Я зупинилася. Зрозуміла, що не можна просто так піти нічого не сказавши, не зробивши… Просто піти.
- Дай мені якусь книгу, аби було видно, що я до тебе по ділу приходила.
- Зараз.
Він зашарудів на книжковій полиці, намагався намацати хоч якусь книгу серед безлічі конспектів та ксерокопій. Так навпомацки він прошарудів добрих хвилин п’ять.А я дивилася на нього і не хотіла йти. Хотіла підійти та обійняти його сильні плечі, відчути на собі запах його тіла. Якого біса!
- Бувай? – якось невпевнено з питанням в погляді вимомив він, простягаючи мені якусь книгу.
- Так, добраніч! – я вихопила у нього з рук той томик і зникла за дверима, не обертаючись.
Я пішла. Я була переможницею, а він – використаною дівкою. Але мені здалося, що я була божевільною, чи краще – одержимою, а він – моїм наркотиком. Мені так хотілося повернутися у той часопростір, де нікого і нічого, крім нас не існувало та існувати не могло. Хотілося повірити, що то було насправді, але розуміла, що краще все забути. Треба жити далі. У мене свій шлях, а у нього свій. І цього не було, хай навіть і означало це для нас обох надто багато.
Прокинулась у своєму ліжкові. На своїх простирадлах, що пахли лише мною. За вікном світило сонце. На годиннику була шоста година ранку. В кімнаті нікого крім мене не було. Одна. Це звучить, як діагноз! Самотня. Все здалося сном, маревом. Проте дивне відчуття десь у глибині душі підказувало мені, що це все було… Насправді.
- Що ж тепер?