Три вічності після зустрічі
Li-Tium — 10/08/2009 - 23:16
Нарешті!!! Питання віри — для атеїста! — взагалі не питання. Згоден! І в печалі, і радості, і в здоров’ї, і у хворобі, і в багатстві, і в бідності... Згоден!!! Згідна... Дві обручки із порцелянової скриньки чомусь падають з рук і, голосно дзенькнувши об підлогу костьолу, котяться до старого органу... Здається, що це триває цілу вічність. Три вічності! Поганий знак?..
Обіцяного три роки чекають — і хто таке вигадав! Три роки, три місяці, три тижні, три дні, три години, три секунди, три... Три, три, три і — все зітреться з пам’яті...
Привіт! Як тобі такий епіграф:
“Все. Порцелянова скринька минулого закрилась без жодного дзенькоту, так, наче її напхали ватою. Білою, стерильною ватою. Дуже ніжною…”*
...чітко пригадую: саме на цих словах я обриваю читку “50 хвилин трави”. Із болючим запитанням до себе: “Навіщо? Кого я намагаюся обдурити???” — напихати ватою ту скриньку дуже не хочеться, але...
В голову лізуть різні дурниці. Зокрема про неї. Тисну ентер. Відсилаю повідомлення, але — вона не відповідає. Хочеться в когось запитати: “Чому?”. Але не можу нікого ні бачити, ні читати. Лише емоційне A.F.I.** . Кричу, деруся, рву горлянку під панкуху. “Невже друзі бачать мене танцюючою у стражданнях? Тою, що кличе їх за собою, щоб витерти ноги і боляче штовхнути у свою тінь?” — так! Це точно її слова! Насичена чистотою пітьми і світлом темряви. Мов справжній янгол — янгол ночі. Саме такі зустрічаються на шляху в небо — для того, щоб потягнути за собою у пекло. Що найстрашніше — таким вдається! “Навіщо? Кого я намагаюся обдурити???”
...чітко пригадую, як запитувався. Чому вона не відповіла? А хто вона? Її звуть Ів? Так. Скільки минуло від нашої першої зустрічі? Три роки? Так, саме стільки. Ми продовжуємо спілкуватися? Так!!! Хоча, я не впевнений на сто відсотків, але — так...
Тепер усе пригадую дуже чітко. Ніби зникли і забулися всі почуття, а прагматичність — створила стандартні форми, в яких живе минуле (хоча як минуле може бути живим?). Ні, ми більше не спілкуємося: ні есемесами, ні телефоном, не пишемо листи на e-mail. І того мені так бракує. Я прагнув зустрічі і, здавалося, вона була не проти, щоб я приїхав. Але понту зі слів, які не впхаєш у реальність?
...теплий вересневий вечір — збираюся до неї в гості. Залізничний вокзал. Західний напрямок. Як довго на те чекав! До відправлення хвилини дві і я з радості майже застрибую до потяга — в мене квиток до Львова. “Засмічений, старий і — вічний!” — таким вона його бачить щодень. Нічний Львів — зовсім інший. Живий, жвавий, спокусливий. І вона його просто обожнює! І, опинившись у її словах-малюнках, відвідавши її спогади, потонувши у її пам’яті, я теж закохався в це місто!
“Обов’язково поїду до Львова!” — повторював я собі останні три роки. І ось — виконую обіцянку!
До відправлення хвилини дві, але я не встигаю застрибнути до вагону: її дзвінок і: “Не потрібно тобі приїздити. Вибач... Давай залишимось друзі... Та й невже ти думаєш, можна випадково зустрітись, закохатись і... на все життя.” — її іронічний сміх при цьому продер мої барабанні перетинки. Здається, що з вух має потекти густа брунатна рідина (кров), бо далі я вже не чую, як вона додає: “До того ж, ми так далеко один від одної. Вибач...”
Після півхвилинного мовчання, ніби нічого і не сталось (але таке болюче!): “Ну все, па-па! Пиши, не забувай.”
В той момент мій телефон (а вони в мене схильні до суїциду), кинувся під колеса потягу і розлетівся на друзки. Його екран потух. Назавжди... Такою була його передчасна смерть. Мій Сіменс був дуже чутливим, тож не витримав її болючих слів. Але люди, на відміну від телефонів, уміють пробачати. Я — вибачив. І навіть більше — я її не забув... Її...
Її... А хто вона? Так важко пригадувати. Можливо її звуть Ів? Так. Скільки минуло від нашої першої зустрічі? Три місяці? Так, саме стільки. Ми продовжуємо спілкуватися? Так!!! Здається, що ми створені одне для одного? Не впевнений на сто відсотків, але — так...
...початок серпня — найщасніша пора (так мені тоді солодко марилось!). Моя Ів відпочиває в санаторії неподалік Броварів. Його назва, наче на зло забулася, хоча весь час крутиться в голові... Згадаю, обов’язково напишу. Та й чи важливо це взагалі?
Повна задуха. Електротяга — гірше черепахи. Тале морозиво, гаряче пиво, кип’ячено-газована вода та різний непотріб, що тобі хочуть впарити, адже саме тобі він “конче необхідний” і ти “без нього, що без рук”. Хоча скандинавські кросворди (наголошую на тому, що образити скандинавів на меті не маю), коли приперло так, що аж нікуди, дуже стають у пригоді. Виходиш із дверей на яких нема таблички “WS”, але всі знають звідки ти вийшов, бо за тобою тягнеться шлейф стійкого смороду, який тільки в наших тягах і буває. Самому гидко, та що вдієш.
Дві години і на місці. Бровари — зустріли мене тихо, так, ніби не впізнали (воно й не дивно — то була наша перша та, мабуть, і остання зустріч). Єдине чим мене місто таки вразило — за ямами дороги не було видно — асфальт лежав на ній місцями, як чорні плями на стовбурі берези. Поїздочка із вокзалу до центру міста — ніякі американські гірки в порівняння не йдуть! Просто супер! От тільки потім дупа іще довго боліла.
В центрі вийшов, щоб придбати квіти — лілії, які вона любить, майже так само, як і Львів. Пляшку вина взяв. Відсвяткувати — три місяці знайомства. Більш за все, вона про цю дату не пам’ятає, але байдуже — лечу на “криль’ях любві”! До найкращої, до найкоханішої*** . Маршрут: до траси на Київ метрів 500 в протилежному від столиці напрямку, перший поворот наліво і кілометрів за півтора — місце зустрічі! Керманич мікроавтобуса сказав, що повідомить, коли треба буде зійти. Їду! На весь бус волає щось радійно-попсове (що явно в кайф водієві). Весь час уявляю, як ми зустрінемось...
За півгодини починає закрадатися сумнів: щось довго до траси їдемо. А ще за десять хвилин, коли бусик зупинився, “ваділа” заявляє: “Кієв, конєчная!” — і побачивши мене додає: “Ой забил, шо тєбє схадіть нада било...”
Фак мій мозок! От халепа!!! Прекрасний настрій — коту під хвіст! Та ще майже годину попсового музла — як за таке не вбити?!! Жаль — нема часу на сварку. Як мій дідусь говорить: триста чортів йому у гриву! Стільки часу згаяв!
...за три з половиною години нарешті добираюсь до санаторію. Майже сьома... Телефоную до неї розповідаю усе, як є, а вона:
— Невже так і було??? Ну ти і фантазер!
— Так це що! Уявляєш він мені потім ще так люб’язно: “На, дєньгі забєрі.” От завтиканий! А де ти зараз?
— Біля корпусу свого. А ти? Тільки не кажи, що ти дійсно приїхав!
Вона стоїть навпроти, притискаючи телефон вже не до вуха, а до скроні. Потім до щоки. І зовсім опускає руку:
— Привіт...
— Привіт.
— Ти знаєш... ти — божевільний!
Плямистим пітоном вона міцно стискає мою шию. Ініціативу в свої руки. Поцілунки у відповідь. Те заводить її... Її
А хто вона? Так важко пригадати. Можливо її звуть Ів? Так! Точно, її звуть Ів. А потім? Так! Потім ми довго гуляємо поміж сосен, говоримо ні-про-що-і-про-все, і за тими розмовами заходимо далеченько. Там немає нікого окрім нас. І ми кохаємося просто на хвої. П’ємо вино. І кохаємося. Інстинктивно! Мовчки відпочиваємо. А потім знов кохаємося. Емоційно! Сміємося зі щастя. І кохаємося. Шалено! Частуємося крихтами сну задля того, щоб потім знов кохатися... І кохаємося! Кохаємося, як тварини, яким настав час кохатися. Так, ніби з’явились ми на цьому світі лише для того. Так, ніби існує тільки сьогодні, тільки тепер... Так, як має бути завжди. Так , ніби час зупинився, і тільки ми продовжувалися до вічності, зливаючись із нею, долаючи її, закінчуючи і починаючи її незриме коло.
Повернувшись до санаторію наступного вечора, повністю виснажені ми чомусь не відчували голоду. Тоді ж ми попрощались.
Щоб більше ніколи не згадувати одна про одного, один про одну...
Вона стоїть навпроти, притискаючи телефон вже не до вуха, а до скроні. Потім до щоки. І зовсім опускає руку... У неї шок, вона не вірила, що побачить мене тут, у “Проліску” (згадав назву санаторію!) — мало не зомліла, рота відкрила. Не чекала, що вистачить у мене, наївного романтичного дурника, розуму із букетом лілій та пляшкою червоного вина “Чорний лікар”, припертися в таку глуху місцину. Той “Доктор Фауст” мені ой як допоміг переночувати в лісі. А ще після дванадцятої Ендрю звонив (вже по нуль копійок). Розповів йому, що зараз на хвої під якимось кущем влаштувався і надіюсь, що не буде зливи (бо щось починало накрапати), а він мені: “Не знаю, як із ким, а з тобою, як завжди! Все непередбачувано і спонтанно! Але я тебе знаю! В тебе ж таких, як вона мабуть із десяток! Переживеш.”
...не зовсім впевнений, що за кілька днів, напередодні дня незалежності, коли вона вже їхала до Львову ми бачились. Можливо... Кілька годин мовчання на залізничному вокзалі... Не було банальних слів, типу: “я буду за тобою сумувати” чи “ми ще обов’язково зустрінемось”... Жодного разу не поглянув їй в очі... Їй в очі.. Їй..
...а хто вона? Майже не пам’ятаю. Здається, її звуть Ів? Так. Скільки минуло від нашої першої зустрічі? Три тижні? Так, саме стільки...
Три неділі ходив, як зачарований, плекав мрію, а та мрія взяла та і врізала дуба. І дуб, упавши, мене так по макітрі вгатив, що мало кому пощастило б вижити, а я спромігся — в реанімації постарались. Наклали кілька швів. “Тепер довго не зійдуть рубці. Життя — тільки шрам на щоці!”**** Життя тільки шрам на щоці минулого. І, коли хтось говорить про Львів, око нервово сіпається...
У білій кімнаті душі, обкладеній лункими кахлями (чи у вбиральні нічного клубу?), виблювавши рештки пам’яті, стоячи перед дзеркалом, обтираю губи серветками. Навряд чи розумію настільки мені погано. Вода покидає кран із шумом гримучої змії. Краплі на обличчі. Мокрі пальці у волоссі. Крізь прочинені двері, до мене долітає посилений гуркіт драм ен басу, заходить Ендрю.
— Як воно? Дуже погано?
— Усе норм... Знаєш, яке воно шалене — відчуття клітки, але всередині? Мов дикий звір туди сюди, місця собі не знаходжу...
— Давно ви не бачились?
— Не знаю... Неділі дві-три, але здається, ніби кілька років…
(Рівно три тижні, двадцять один день — повна мовчанка.)
— Подзвони їй.
— Думаєш, не дзвонив? На домашній — трубку ніхто не бере. На мобільний — “абонент не може прийняти ваш дзвінок”. Есемеси — не доходять… Вона про море розповідала. Що їде відпочивати. Мо’ щось сталося із нею… Аж страшно!
— Та, все ж ясно, як білий день. На море поїхала. Знайшла собі когось. Романчик курортний. Туди-сюди… Жартую!!!
— Думав їй листа накатати, але понту з тих листів…
— У гості завітай.
— Куди? У Львів?.. Хоча… Скільки до того Львова... Рукою подати. Як казав один великий єврей: все, штибу, відносно...
— Все, штибу, відносно — гарно сказано! А як ні — то “забєй”! І все буде о’кей!
А за кілька днів після моєї розмови із Ендрю — телефонував їй на домашній і — є контакт! Зрадів, наче дитина! А вона вибачалася. Буцім в Очаків їздила до родичів. Телефон її в перший же день на пляжеві свиснули. Не мала мого номера, тому і не могла подзвонити. Розповідала, як найближчим часом їде вожатою в табір, неподалік Броварів. Знову вибачалася. Запрошувала до табору. Хвилювалася, що я собі вже там понавигадував… Казала, що зустрітись було б непогано. І я повірив їй... Їй...
Їй? А хто вона? Так... давно забуте. Здається, її звуть Ів? Можливо. Скільки минуло від нашої першої зустрічі? Три тижні? Так, саме стільки... Тоді, у білій кімнаті душі, важко зітхнувши, із двох варіантів я обрав той, що для слабаків. Вирішив забути, забити, викинути її з голови! Із голови, із серця, із легень, із печінки та нирок і ще із чого її потрібно викинути не знаю, але вона в мені міцно засіла. Як севастопольські матроси, у сорок першому. Позицій — не здає. Хоча... може то я не аж занадто категоричний? Лише “так” чи “ні”, “бути чи... не бути”. Чи ще якась маячня такого типу. От…
Але три тижні знайомства і через три вічності даються взнаки: дихання важчає, аритмія бентежить, мігрень посилюється, коли хтось згадує про Львів — безжальний, жорстокий і “хай йому грець, щоб я туди поїхав!” — таким він став для мене. Я знов і знов пірнаю в калабані пам’яті. Хочу пригадати все достоту — та нічого не виходить...
Здається, її звуть Ів? Можливо. Скільки минуло від нашої першої зустрічі? Три дні? Так, саме стільки...
Ті три дні, туманіють прогулянками в парку, розривають сон веселим сміхом, кружляють повільними танцями під Love Hearts*****, змушують тремтіти від поцілунків, під рожевим снігопадом розвітреного бузкового цвіту.
Сонце... Так. Мабуть, буде сонячно. Тому, що хочеться зливи... на ній біла (на противагу — моїм темним думкам) шовкова блуза. І під важкими краплинами дощу вона має липнути до тіла, до її терпких грудей і пряного животика.
Слова... Не буде ніяких слів. Але краще сказати: що я їх не пам’ятатиму (щось неважливе, типу: “прєлєсная пагода, нє правда лі?”). Звичайно можна буде вигадати наші діалоги, але чомусь думається, що в них не буде душі.
Наші душі — різнополюсні магніти. Тож ми будемо занадто близько один до одної, щоб наші тілесні оболонки не доторкалися. Тоді ми вперше візьмемось за руки, вперше обіймемось... Все буде вперше!
Що я відчую? Радість? Тривогу? Перемогу над собою? Перемогу над нею? Дійсно перемогу???
...здається, її звуть Ів? Напевно. І вона вважає нашу близькість хвилинною слабкістю. Це так тільки здається? Ні! Скільки ми із нею знайомі? Три хвилини? Так, саме стільки. Моє захоплення нею, ще не пристрасть. Тупі потяги не мають сили диктувати вчинки. Така далека і неприступна, схожа на місто Лева. Вона занадто далека. Це лякає... Не знаю, як щодо неї, бо вона... Вона...
А хто вона? Здається, її звуть... Цікаво як її звуть? Її обличчя видається знайомим. Скільки минуло від нашої першої зустрічі? Три секунди? А може три вічності? Три...
Порожня кімната. Розмови зі шматком паперу. Безглузді запитання, пожбурені під ноги Долі******. Намагання впіймати в калабані пам’яті сріблясту рибку приємного спогаду про ту, що знайома з минулих життів. Та пригадати хоч щось!
Але нічого не виходить...
Привіт! Як тобі такий епіграф:
“Все. Порцелянова скринька минулого закрилась без жодного дзенькоту, так, наче її напхали ватою. Білою, стерильною ватою. Дуже ніжною…”
Тисну ентер. Відсилаю повідомлення. Знаю, що за кілька секунд вона відпише: “Знаєш, це більше схоже на вирок, ніж на епіграф. До того ж Карпа — бездарна письменниця, і цитувати її — цілковитий несмак.”
___________________________
* Ірена Карпа “50 хв трави (коли помре твоя краса)”
** Каліфорнійські панк-рокери, в назві гурту A.F.I. зашифрована фраза: A Fire Inside, тобто “вогонь всередині”.
*** Використання приставки “най”, в даному випадку, таки передбачає наявність інших, менш коханих.
**** Самоцитування
***** Повільна композиція гурту Nazareth
****** Доля — суче поріддя, трястя її мамі! Підступна курва, що змушує інших страждати. І, поки ти мучишся, вона — бридко регоче, примружуючи п’яні очі, та ще пускає тобі в обличчя цигарковий дим.