Таке п'янке, таке спекотне літо (Париж-Марсель, 2008-2009)
Варвара Серафим — 21/07/2009 - 17:18
Збірка: В шухляду
Годину і двадцять хвилин тому в різних кінцях Парижа померли дві жінки, не знайомі між собою, і здавалося б, ніяк у цьому житті не пов’язані.
Година і двадцять хвилин потрібні були П’єрові, щоб повернутися із термінового відрядження, востаннє побачити дружину, й, не витримавши самоти, сісти у новенький Aston Martin і поїхати кудись у напрямку горизонту.
Година і двадцять хвилин потрібні були Софії для того, щоб, запарюючи матусі чай, по телефону узгодити всі деталі стилю акторки і телеведучої, у минулому моделі, Марі Голдмейр, для завтрашніх відвідин Лувра, зв’язатися із редактором модного жіночого журналу, щоб домовитися про інтерв’ю для клієнтки; обгорнути чайник рушничком, зайти в кімнату до хворої, завмерти на порозі, і зі сльозами впустити дорогу порцеляну на підлогу…
***
Вона виглядала недоречно в цьому товаристві яскравих, як пав, жінок і ще яскравіших, як павичів, чоловіків. Зі сумним обличчям, у чорній скромній сукні, вона сіла у м’яке крісло в кутку залу, і без зацікавлення спостерігала за світською тусівкою.
Близько дванадцятої, так і не промовивши нікому й слова, зібралася виходити. Порожні нічні вулиці мерехтіли ліхтарями, а дощ, що пройшов нещодавно, краплинками скапував із дерев на волосся, чоло і змішувався зі сльозами.
Серпневі ночі, як і обіцяли метеорологи, були холодними, і дівчина добряче змерзла. Поблизу не проїжджало жодного авто. В “Таксі-007” пообіцяли машину не раніше, ніж через годину, в “Таксі-Еліт” ніхто не брав трубки, а служби “Таксі-плюс”, як виявилося, вже не існує.
Сльози лилися від горя, від розпачу і від злості. Якби не присутність на вечірці Мері Голдмейр, Софія й не подумала б іти туди. Тим паче, що ще надто глибокою була рана, і ще надто мало часу минуло від дня смерті її матусі. Проте посада піар-менеджера зобов’язує відвідувати і вечірки, і презентації, і навіть вечеряти іноді за сусіднім столиком у тому ж ресторані, що й Марі.
У ритм думок втрутився шум коліс – із автостоянки при ресторані від’їжджав красивий Aston Martin, судячи із моделі, цього року випуску. Софія не мала наміру ні з ким спілкуватися і не хотіла комусь напрошуватися, тому з гордим і неприступним виглядом вдала, що розмовляє по телефону.
***
Якби служба таксі працювала оперативніше… Якби П’єрові не хотілося того вечора хоч здалека подивитися на своє давнє кохання – неперевершену Марі… Якби авто не зупинилося саме навпроти неї, і не чекало, поки Софія підійде… Якби Софія злякалася цієї довгої дороги в напрямку протилежному від вулиці, де вона мешкала. Якби і Він і Вона не пережили стільки горя, болю, розпачу на межі із самогубством – може, й не було б цієї зустрічі, цих вкрадених у ночі поцілунків, цієї цнотливості почуттів і стриманої пристрасності, цієї щасливої пари, яка запланувала весілля на червень 2009-го.
***
Марі отримала запрошення у червоному конверті з прикріпленою живою трояндочкою у правому верхньому кутику. “Цинічна, цинічна жінка” – так іноді називала вона себе. Цинічна жінка плакала, згорнувшись у клубочок. Вона так щиро вірила у щасливе майбутнє. Бачила себе у щасті і в горі поряд із П’єром на виставках, презентаціях, у темних кімнатах його величезного маєтку. Зрештою, й вона чогось варта. Бо ж хіба не про Голдмейр писали нещодавно у газетах, коли вона придбала на аукціоні невеличкий замок в Ірландії – старенький, але для життя цілком придатний?
Вона чекала його днями і ночами, любила його поруч і на відстані, свої ролі грала лише для нього, навіть знаючи, що П’єр ніколи не ходить на показ фільмів за її участі. Відмовилася від сімейного щастя, знаючи, що йому імпонують сильні, вольові й незалежні жінки. Відреклася від найдорожчого заради нього, а потім шукала оте найдорожче по всій країні, наймала приватних детективів, але так і не досягла успіху. Не зневірилася навіть тоді, коли якось зрозуміла, що це востаннє разом – він, вона, Париж, і звуки Сени під вікнами…
Після смерті Мадлен вона спровокувала на відвертість чоловіка усього свого життя, розповіла йому про свої почуття, і навіть про приватних детективів і про те, кого саме вони шукають. Всупереч її очікуванням, П’єр кричав, злився, стукав кулаком по столу, обзивав її безвідповідальною, злою, цинічною, звинувачував у всіх земних гріхах. І дивися на неї поглядом загнаного звіра: “Ну чому, чому ж ти не сказала мені тоді?.. Я б поговорив із Мадлен, вона б зрозуміла. Я б залишився з тобою і в щасті… і в горі… Не хочу тебе бачити… Зникни… Я шукатиму сам”.
Вона не плакала тоді, коли перетинала на своєму Порше Каєн кордони Європи –
“будь-куди, аби далеко…”. А тут зламалася, отримавши нікчемний червоний конверт, який повідомляв, що менше, ніж через місяць “і в щасті, і в горі” з ним буде вискочка-Софія, її піар-менеджер, зміюка, яку Марі пригріла і тепер за це платить надто високу ціну.
***
Цей день мав стати найщасливішим у її житті. Бачила б Софію мама, як би вона нею пишалася… Найгарніша панна з усіх паризьких панянок, у ніжно-рожевій сукенці, вона почувалася королевою дня, країни, і, найголовніше, володаркою П’єрового серця.
Шлюб і вечеря в ресторані були розплановані до найменших дрібниць. Але перед тим треба було владнати ще деякі справи. Проблеми виникли під час укладення шлюбного контракту. Нотаріус, сім’я якого провадила справи ще П’єрового дідуся, чомусь дуже розхвилювався. Він сказав, що не може укласти і завірити жодного із документів, поки П’єр не прочитає одного вкрай важливого документа.
Десь із глибин свого бездонного сейфа пан Поль вийняв тоненький білий конверт, обережно здмухнув із нього пил і передав П’єрові.
Софія уважно дивилася на свого без п’яти хвилин законного чоловіка. Вона усміхалася і терпляче чекала, поки владнається маленька дрібничка. Був час подумати, чому саме їй так добре було із П’єром. “Він хороший, дотепний, чуйний, добрий… Я почуваю себе захищеною, з ним можна поговорити про будь-що, а різниця у віці – не проблема. У мене ж ніколи не було батька, а тепер є – і батько, і брат, і коханий – в одній особі”, – так думала Софія у день свого шлюбу.
***
Повільно, наче в кіно, його рука опустилася додолу. Впав конверт. Почувся ледь чутний звук падіння чогось важкого об підлогу. Юна жінка охнула, побачивши, що її партнерові стало зле. Вона не встигла підхопити його, не встигла нічого… Її крик розірвав кімнату навпіл, розкраявши навпіл її серце. Інфаркт міокарда – згодом констатували лікарі. “Мені шкода” – здається, щось таке говорили їй гості, які замість весілля, прийшли на похорон.
Не дружина, не сестра. Тепер вона не мала до П’єра Божеля жодного стосунку – ні соціального, ні юридичного. Ні спільних дітей, ні сім’ї, про яку вона мріяла. Вона могла плакати донесхочу, боліти донесхочу, хотіла померти разом із ним…
***
За відсутності заповіту суд шукав найближчих родичів. Насамперед звернулися до Поля Брехта, нотаріуса, який розповів судовим виконавцям доволі цікаву історію, показав документ, прочитавши який, пана Божеля спіткало лихо.
Її знайшли в Марселі. Жінка оселилася в напіврозваленій хатинці для персоналу біля лічниці, що вже роками не функціонувала. Софія поралася над грядками у закинутому дворику. Як колись, дуже давно, це робила її мама.
Показали рішення суду про спадок. Дівчина мало що розуміла. Тоді передали злощасного листа. Дочитавши його до кінця, Софія попросила, щоб її залишили на самоті.
Смеркало. Вона сиділа на тій лавці, де її знайшла у сумці відвідувачки матуся Агнесс. Вкотре перечитувала нерівні рядки. Ось що означає, коли кажуть, що доля лиха і підступна. У величезному світі можливостей вона влаштувала їй зустріч із Марі та з П’єром – із найріднішими й найненависнішими їй людьми.
У листі Мадлен перед смертю нерівним почерком звірялася П’єрові:
“… не тримай на мене зла через те, що лише тепер розповідаю тобі правду, яку знаю багато років. У 1987 році я перебувала в лічниці в Марселі, лікуючись від безпліддя. Одного дня туди прийшла гарна жінка. Їй стало зле, і в жіночому туалеті вона звірила мені свою таємницю. Вона розповідала, що закохалася в чоловіка, що не уявляє без нього свого життя, що народила від нього дитину, але він не знає про це, і що залишила доньку на лавці неподалік… Я знала її, цю жінку. І знала, що її коханцем був П’єр Божель, мій чоловік. (…)
Я не хотіла втручатися у цю ситуацію, але й не хотіла, щоб дитина загинула. Тому проходячи повз лавку, непомітно розсунула ширше замочок сумки, щоб дитя не задихнулося. Ввечері її знайшла підстаркувата медсестра, і взяла під свою опіку. Я заспокоїлася і вирішила нічого тобі не розповідати з того, що знаю.
Лише тепер, на смертному одрі, коли ні в Марі Голдмейр, ні у її доньці не вбачаю загрози нашому шлюбові, звіряюся тобі. Мій любий, єдиний друже.
У тебе є донька. Не знаю, де вона зараз, але якщо шукатимеш, то шукай Софію Люм’єр, вихованку Агнесси Люм’єр із Марселя. А ще – вона, як дві краплі, схожа на свою матір (…)”