То байдуже, коли орда знавців
рве на рядки сонети злототкані й
вимацує мені сердечні рани
з потіхою тяжкою на лиці.

Тобі цей вірш. Одній тобі. Єдиній.
Та блякнуть кров'ю писані слова -
і замок вогняний, що я зладнав,
перед тобою кришиться і гине.

Тобі я на шанобливу офіру
низав намисто вишуканих рим,
але любов моя не знає міри.

I що - тих язиків бляшаний грім,
як ти сама мені складаєш вирок
У погляді, поблажливо сумнім...