Раптово опинившись посеред болісного ранку зі свинцем у голові і пожежею у роті, вона, загорнена у ковдру, скотилася зі свого ліжка на підлогу, гупнувши в порожній простір, наче кам’яна брила. Блювала напористо, розбризкуючи краплі непертравленої їжі чистеньким килимом. Потім відсунулась подалі від в’язкої теплої калюжі блювотиння, зігнулась навпіл, схопившись руками за живіт. Пасмо волосся торкалося щойно виблюваного вчорашнього шматка помідора. Прийшло усвідомлення болю і холоду. Біль не був конкретним, як-от болить рука чи нога, боліло тіло загалом. Хворе і надміру чуже тіло, гидке і брудне. Погане хворе чуже тіло, що болить кожною своєю клітиною.
Обтерла рукою рештки цієї гидоти із обличчя. В роті ще більше пекло, присмак був просто нестерпним, ніби всю ніч жувала алюміній. Від холоду не хотілося рухатись. Загорнутись би щільніше в ковдру, і спати, спати, спати... Якби цього ранку не було. Якби він десь зник, загубився, вирвався із календаря. Для кожного руху – неймовірне напруження волі. Підвести голову, роззирнутися. Спробувати сісти, обіпершись спиною на ліжко. Відсунути ноги подалі від розбризканої гидоти, щоб не забруднилася біла перина на ковдрі. Дихати, дихати, дихати... Увібрати цей ранок разом із повітрям – несвіжим, хворим і чужим повітрям. Увібрати цей ранок у себе, так, щоб його не стало. Пропустити, просіяти цей ранок крізь себе. Так, щоб і себе не стало. Щоб не було нічого. А далі знов...
Намагалася цього разу добігти до туалету, але ноги зашпорталися у ковдрі, то ж вона впала на порозі власної кімнати, боляче вдаривши обличчя до жовтого паркету у коридорі. То ж чергова порція цієї бридкої каші потекла на зачовганий паркет. Цього разу блювотиння було червоним. Подумалося, що то знов помідори. Але виявилось – кров. Так і є. Торкнулася двома пальцями носа, провела ним туди-сюди. Цілий. Простогнала щось стосовно матері і знову виблювала. У шлунку вже нічого не залишалося, то ж вивертало цього разу особливо болісно. На волоссі налипли шматочки блювотини. Ще одна частинка помідора із вчорашньої канапки виділялась серед цієї в’язкої катастрофи.
В мозку ніяк до купи не могли склеїтись маленькі тендітні уламки думок, все хаотично рухалось навколо якогось центру, який відносив все далі від цієї гидкої реальності. Вона рухалась по колу, вільно літаючи, доки знову під грудьми не стало неприємно крутити. Її свідомість роздирало навпіл – з одного боку хотілось і далі летіти – якомога далі звідси; а з іншого, нудота невідкладно вимагала швидкого приземлення. Вольовим зусиллям вона змусила себе прийти до тями і підвестись. Стримуючись від чергових спазмів, долаючи опір непевного простору, вона попливла до ванної, і вже там, встигши добігти до умивальника, поставила завершальну крапку – без помідорів і без всього іншого, просто трохи рідкої жижі, від якої опалює весь рот так, ніби там саме зараз зварювальники виконують наряд робіт.
Припала до води – пила, полоскала рот, хоч цей присмак, вона знала, переслідуватиме її увесь день, вмивалась; врешті наважилась подивитися на своє відображення у дзеркалі, в якому ледве впізнала себе: довго стояла отак, видивляючись, чи є щось у цьому обличчі знайоме – бліде, трохи змарніле, з’явились мішки. Якимось невербалізованим шляхом відчула, що у ній відбуваються зміни. Все міняється, – про це свідчив кожен день із її досвіду. Але так не хочеться, щоб разом зі світом мінялась і вона. Втім, таких чітких думок у її мозку не було, – пульсували лише рефлекси.
Постогнуючи, попрямувала до кухні; наштовхувалась на речі, чи то вони на неї, з’являлися синці на окремих частинах тіла. Нарешті опинилась на місці. Зробила необхідні приготування – набрати води, запалити газ, поставити чайник, відтак сіла за стіл, обіперши вкрай важку голову на руки. Почали з’являтися спогади про вчорашній день – такі нечіткі, мов старе чорно-біле кіно. Велика гулянка, усі вже напідпитку, їй ще хтось наливає коньяку. Всім весело, з усіх боків чути п’яний сміх; хтось починає клеїтись до неї, вона регоче, його руки пестять їй ноги вище колін. Вона не пам’тає його обличчя, пам’ятає тільки плече, до якого вона прихилилась – тверде, впевнене, просякнуте цигарковим димом. Далі вона знову п’є, цього разу вже невідомо що. Її тягнуть за руку, вона хитається, зачіпає столи. Потім болісний спогад холодної плитки в туалеті, на якій вона стоїть коліньми. Рухи, що їх, попри сп’яніння, все одно робить впевнено, його прутень заходить щоразу глибше, в саму горлянку, їй хочеться блювати. Від цього спогаду знову почало нудити, вона стріпнулась, наче кішка, прогнала усі думки і сконцентрувала всю увагу на якомусь дивному свистінні. За якийсь час збагнула, що це закипів чайник. Довелося знову, попри небажання організму, вставати, метушитись, але винагородою за це постала повна кружка міцної гарячої кави. Боячись розлити дорогоцінний напій, що дався їй з такими труднощами, обережно крокувала паркетом до своєї кімната, гидливо оминувши дві калюжі блювотини. Поставила на підвіконня кружку, прочинила шибку і подалась шукати сигарети. Ще одна болісна процедура. Пошуки тривали кілька хвилин, доки не виявилось, що омріяна пачка із трьома цигарками лежала в сумочці, а та в свою чергу охайно висіла у коридорі на вішаку. Нарешті виконавши увесь необхідний набір ритуальних дій, могла насолодлитись кавою і сигаретою.
З вікана було видно, в основному, бетон – дев’яти- і дванадцятиповерхівки обступили її щільною стіною, зверху тиснуло таке ж сіре, як бетон, небо. Накрапало щось на зразок дощу, деякі із пішоходів тримали над головами парасольки. У неї сьогодні зранку три пари, які, звичайно, будуть прогуляні. Єдине, на що вона ще відчувала в собі сил – це набрати гарячу ванну і, відмокаючи, чекати, коли цей день, або принаймні ранок, мине, стане минулим, пережитим, вчорашнім.
На дні залишався ще один ковток кави, дві сигарети вже перетворились у недопалки і лежали десь під вікном серед трави. Вона раптом збагнула, що навколо – тиша. Єдині звуки, що доносились до слуху – тихе дріботіння поодиноких крапель і віддалений стукіт чиїхось каблуків. Зосередилась на воді, дивилась, як та, крапля за краплею, порушує гладкість калюж. Вода падала з неба тихо, розмірено. Це заколисувало. Все інше відійшло на задній план – біль у тілі, нудота, присмак у роті, калюжі блювотиння в квартирі, залишився лише цей дощ, краплини, які тихенько плюскались у воду, малюючи на ній кола. Раптом стало так затишно. Відчула, що ця вода отак падала сотні років до неї, і падатиме, коли її не стане. Прийшло заспокійливе усвідомлення чогось постійного, незмінного. Завдяки дощу вона відчула певність, тому раптом все набрало суті, стало чітким і вагомим. Її уже не лякала мінливість власної плоті.
Думки раптово перервались болісною судомою десь серед спини. Біль пронизав так раптово і так гостро, що вона мимоволі закричала. Обпікало усю спину. Вона не лише відчула, але й почула, як шкіра на її спині почала рватися. Її скував не лише шок від надмірного болю, але й жах – такий густий, що, здавалось, цей страх можна помацати. Вздовж спини під сорочкою до сідниць стікали краплини теплої крові. Шок убезпечив її від того, щоб думати, що відбувається. Очі округлились і виражали неймовірне страждання, але крику уже не було – звуки застрягали десь там, всередині неї. Біль перекинувся зі спини на решту тіла, то тут, то там утворювались невеличкі ранки, з’являлись краплини крові, які грайливо текли до низу. На паркет впала перша червона краплина, потім ще одна, і от вже в неї вдома падав свій багряний дощик. Шок почав минати, очі блукали кімнатою, ні на чому не зупиняючись. Вона відчула, що знову може рухатись, і хрипучи, розірвала сорочку, під якою нічого не було. Коли повернулась здатність мислити вона з жахом поглянула на своє тіло – уривки шкіри, місцями проступає м’ясо, і всюди кров, сотні тоненьких доріжок, що збігають донизу. З новою гостротою вона відчула біль, до якого додався розпач і страх. Страшно було по-особливому. Це був навіть не страх смерті, а щось більше. Вона боялась тому, що ні з ким із людей доти не відбувалось нічого подібного, раптом вона стала сама, одна-єдина в цьому безглуздому космосі із гидотним тілом, що кровить і розпадається. Все втілилось в крик, такий, якого вона ще сама ніколи не чула, і навіть уявити собі не могла, що людина здатна витворювати такі звуки. Краєм свідомості збагнула, що чує, як сусіди відкривають вікна, щоб подивитись, що це за звуки. Але сусіди були дуже далекими. Такими далекими, як котрась із зірок. Вони були людьми, а вона чимось іншим. Тілом, що тонуло у власній крові і перетворювалось на шматок м’яса. Новий приступ крику захлинувся кров’ю, що наповнила увесь рот, вона мало не захлинулась власною кров’ю, і це останнє, що її мозок сприйняв свідомо. Далі все перетворилось на маловідчутні імпульси, а її мислення неймовірно спростилось. Не було вже нічого подібного на думки, одні інстинкти. Неслухняне, її тіло впало на килим, розбризкуючи стінами червоні краплини дощу. Десь там за стінами метушились сусіди, а вона, чи скоріше, її тіло, що вже зовсім не було нею, відчуло за спиною певну здатність до руху, і реалізувавши цю здатність, трохи припіднялось – без допомоги рук або ніг, точніше, того, що від них лишилось. Ще кілька секнуд і тіло цілком опанувало цю нову здатність до руху, і от – вже воно літало кімнатою. Йому стало замало простору, і воно попрямувало до вікна. Останнє, що побачила вона, залишаючись десь там, глибоко всередині свого тіла не до кінця усвідомленим імпульсом – відображення у віконному склі: великий, покритий червонястим слизом метелик. І от цей метелик вибрався з бетонної в’язниці у вільний простір, покружляв перед будинком, а потім піднявся вище, і вже все місто стелилось перед ним. Погляд метелика помітив щось яскраве, він стрімко попрямував в той бік, і вже за мить на червоному рекламному щиті сиділа неприродно велика синя комаха.
Кількість рецензій: 1
Середня оцінка: 7.00