Ранкові маневри
68 — 16/05/2009 - 09:09
Дивлюсь впівока, напівсвідомо досліджую навколишню дійсність, готую себе до стрімкого занурювання в реальність. Ковтаю згірклу ранкову слину. Вмикаю процесор, система починає завантажуватись. Блимають якісь електроди, за мить я впізнаю у них сонячних зайчиків. Завантажуються додаткові програми і от, я розплющую очі. Навколо мене – нова ранкова реальність, щедро заповнена дармовим літнім сонцем. Лежу. Ненав’язливе думання про абищо. Наприклад, про те, що воно таки досить приємно – прокинутись від пестощів ранкового сонця. Безтурботність. Відсутність думок про час – чомусь (поки не знаю, чому) він мене не турбує, отже я не залежу від нього.
Ну от, лежить, значить, він на ліжку...
Ні-ні. Ще не він. Поки-що я.
Ага. Отож, лежу на ліжку, права рука тягнеться до нічного столика, натрапляє на пачку цигарок, витягає одну і вставляє мені до рота, потім знову повертається до столика і знаходить запальничку. Незбагненна, абсурдна, вбивча звичка – палити одразу по тому, як прокинусь. Але проблема, мабуть, в тому, що я палю майже весь час.
Звідки у мене такі відомості про мене?
Не знаю, поки не знаю. Менше з тим.
Палю, струшую попіл у попільничку на столику, звісно, потрапляю мимо, і він, попіл, сивуватим снігом падає на килим, рясно вкритий плямами аналогічного походження. Торкаюсь долонями щоки. Треба поголитись, вирішую я і гашу цигарку. Закладаю руки за голову, вмощуюся зручніше. Спати вже зовсім не хочеться, просто насолоджуються сонячним ранком, спокоєм, тишею, яка лише час від часу порушується моїм кашлянням курця. Чую якийсь рух за дверима моєї спальні. Ось вони вже привідчинені, бачу як в щілині з’явилась голова якоїсь незнайомої мені жіночки десь так сорокарічного віку у кумедному чепчику. Моя щойно розбуркана свідомість ще не готова до таких раптових атак, тому єдиноможливий спосіб виразити свій безмежний подив – впитися у жіночку зором. Мить ми дивимось одне на одного, а потім спостерігаю, як її очі поступово зникають, а їх місце займає посмішка, що окуповує все її обличчя. Ця масна посмішка безмежна і всеохопна. Я дивуюсь все більше, коли із рота, що доти був суцільною грандіозною посмішкою, виринають ще й якісь звуки. Я прислухаюсь і от вже почув:
– Ляля прокинулась! – скандує тітонька безмежно віталістичним тоном, вдираючись до моєї кімнати усіма своїми кілограмами, усім своїм тілом, не менш всеохопним, ніж посмішка, залишки якої, до речі, ще досі то тут то там простежуються на устах тітоньки.
– Ляля прокинулась! – чую вдруге, й одразу вся моя кімната заповнюється такими ж тітоньками, що загалом скидаються на неякісні ксерокопії першої. Стільки безпорадно-ідіотичних посмішок на метр кубічний мені не доводилось бачити ніколи. Всі ці тітоньки обступили моє ліжко, кожна з них радісно щебече: „Лялявжепрокинулась! Лялявже прокинулась!”
Не наважуюсь описати якимись дієсловами, прикметниками, дієприкметниками чи, чого доброго, дієприслівниками стан мого здивування. Всі мої крики і зривання голосу, істерики і скандали, дзвінки до міліції звелись до німо відкритих уст і витріщання очей, наче від того, наскільки вони у мене вилізуть із орбіт, залежало все моє подальше життя. Кімната тим часом наповнилась неймовірним шумом, тітоньки ахали й ойкали, продовжували посміхатись чорними дірами своїх по-кінськи білозубих посмішок і безладно рухались, метушились. Якась відхиляла з вікна завісу, якась прочиняла кватирку, якась підливала вазони, якась охайно складала на спинку стільця мій розкиданий одяг, якась наводила лад у паперах, якась витирала пил, якась лоскотала мені живіт, аби я остаточно прокинувся, якась...
Я злякався. Мене охопив дикий тваринний жах. Їх, цих тітоньок, було забагато, як на мене одного. Довелось відступати. Потихеньку я почав сповзати з ліжка аж доки гепнувся на підлогу під ахання і охання усіх цих відьом. Хоч і з запізненням, вони все ж розгадали мій маневр і почали наближатися, я ж побачив просвіт між двома планетарними тілами тітоньок. до нього й подерся, як до останнього шансу на порятунок. З боями мені вдалося продертися до порогу моєї спальні. Тут мені в спину вдарив багатоголосий крик:
– Ляля хоче пі-пі!
Це додає мені сил і відважності. Вирішив повзти на чотирьох отак, як є – в одних лиш майтках – до останньої краплі крові. Але тітоньки виявилися набагато підступнішими, ніж то можна можна було собі подумати. Тільки-но я почав прокладати тернистий шлях до вбиральні крізь вітальню, що межує із моєю спальнею, як почув хор. Прекрасний, бездоганний жіночий хор, що виспівував у дусі церковних сільських англійських хорів (не знаю поки-що, як вони звучать і чи взагалі існують у природі). Я роззирнувсяі побачив в іншому куті вітальні ще півтора дасятка таких же ксерених великомасштабних тітоньок в пресмішних чепчиках і фартушках, які виспівували:
– Ляля хоче пі-пі! Ляля хоче пі-пі!
Взагалі-то в контексті останніх подій я почав із неприхованою недовірою ставитися до таких-от тітоньок у чепчиках, але все ж не міг хоча б на мить не зупинитися, прислухавшись до чарівного співу. Цього виявилось достатньо моїм переслідувачкам. Наступної миті я вже опинився в дбайливих патологічно люблячих руках моїх тітоньок.
– Ляля хоче пі-пі! – скандувала навіжена розперезана юрба фанатичок.
– Ляля хоче пі-пі! – виспівував хор.
Вмить посеред кімнати з’явився червоний дитячий горщик, і не встиг я отямитись, як із мене стягли мою останню одежину, мої майтки із намальованими на них квіточками, опустили їх до колін і всадили мене на мій багряний трон. „Ось і твій престол, володарю, – розпачливо думав я, роздивляючись густий волосяний покрив моїх ніг, – це ж треба стільки років жити, щоб дожитись до такого”.
Із благанням у погляді я почергово зазирав у вічі кожної із цього балагану тітоньок, що обступили мене щільним дбайливим колом, з нетерпінням очікуючи, коли вже ляля, тобто я. пі-пі. У відчаї я пустив скупу сльозу, що при бажанні можна сприймати, як „Прощавай, моє життя, моя юність!”. І раптом з мене потекло. Вперше, і чомусь так хотілось вірити, що востаннє, що невдовзі все це не менш чарівним чином, ніж почалося, закінчиться, мені довелось мочитися в таких екстримальних умовах.
Тут же дбайливі руки поставили мене на ноги, натягнувши назад мою убогу квітчасту одежину. Горщик зник у невідомому напрямку, так само раптово, як і з’явився. На обличчях тітоньок з новою силою заграли блаженні, задоволені посмішки. Але на цьому мої муки не закінчились, а скоріше лише розпочались.
Мене затягнули до ванної кімнати. Спочатку тітонька, яка першою увірвалась до мене в кімнату. очевидно ватажок цих розбишак, відкрила кран, тицьнула мені до рук мило і проінструктувала:
– Спочатку руки з милом помий, сонечко.
Знаючи із власного гіркого досвіду, що опір тут недоречний, я вирішив скоритися долі і старанно виконав її вказівку. За це вона погладила мене по голові, примовляючи:
– Молодець, розумничок, чемний хлопчик.
Тим часом ще одна тітонька вхопила зубну щітку, щедро витиснула на неї пасти із тюбика і всунула мені до рук. Тітонька-ватажок дала нові інструкції:
– А тепер ляля почистить зуби!
Всі тітоньки, що набились до ванної кімнати підхопили:
– Ляля почистиь зубки!
Я знову вирішив скоритись, якщо припустити, що міг взагалі щось вирішувати.
Найгірше тітоньки залишили на кінець – вирішили мене поголити. Тільки я відклав щітку набік і прополоскав рот, як одні дужі люблячі руки взялись намилювати мені щоки, а в інших, не менш люблячих, руках я побачив погрозливий відблиск сталевого леза. Я зіщулився, я вже бачив себе, стікаючим кров’ю, і мій труп – єдине, що залишилось після спроби втілити в життя цю дурнувату ідею. Відтак моє обличчя опинилось у небезпечно близькому контакті із холодним гострим лезом, яке мандрувало моєю шкірою вгору-вниз у руках однієї із тих божевільних ксерокопій, яка втім виявилась бездоганним голярем, не завдавши мені жодної шкоди, не залишивши навіть подряпини на пам’ять. Врешті, коли і це, останнє, як я думав випробовування, закінчилось, коли я постав посеред ванної кімнати у всьому своєму ранковому блиску і чарівності, сяючи й пахнучи неймовірними ароматами лосьйонів, якими щедро понатирали мене одразу кілька тітоньок у чепчиках, мене потягнули до кухні, де вже здіймалась пара над тарілкою із запашною манною кашею та кружкою теплого молока.
Ні-ні-ні! Ну будь ласка! Ненавиджу! З дитинства ненавиджу манну кашу! Прошу, на колінах благаю, не треба, не занапащуйте молодої душі! Не треба-а-а...
Чуєте? Він благає! Не реба ж, ой не треба манної каші.
Так, я благаю, не тре...
Перша ложка опинилась у мене в роті. Я спроквола ковтаю і з розпачем дивлюся на своїх катів, шукаю хоча б тінь співчуття на їхніх обличчях, але ці обличчя повністю заховалися за цими ідіотичними маніакально-люблячими посмішками. Ох, ці безмежні провалля посмішок, у яких можна втопитися, якими, якщо прокласти колію, можна їздити трамваєм. Одна із тітоньок, яка вочевидь відповідала за магію та окультизм, раз-по-раз промовляла закляття, щось на зразок: „замамузататазабабцюзадідуся”, і чергова ложка цієї білої гидоти опинялася у моїй ротовій порожнині. Я опирався, мене переконували, я впадав у істерику, мене заспокоювали, і все ж, хотів я, чи ні, а ота манна каша поступово зникала з тарілки, зникала в мені...
Порятунок прийшов несподівано. У вигляді стуку у двері. На якусь мить в квартирі, вперше після того, як я прокинувся, запала тиша, далі тітоньки навперейми одна одній кинулись відчиняти; заважаючи самі собі, вони створювали затори і відповідно посприяли тому, що першим біля дверей опинився я, хоч і рухаючись на чотирьох, але вміло маневруючи серед цих тіл. Відчиняю. На порозі стоїть сусід Зеник, такий собі сільський дядько, що таборував поверхом нижче, якраз під моєю квартирою. Він пильно оглядає мене із ніг до голови, скептично усміхається (очевидно, йому не сподобалися мої у квіточку майтки) і відтак починає:
– Здоров. – каже, – в тебе шось сьогодні трохи того... шумно наче б. І гупання якесь, і верески, і співи. Я розумію, діло молоде. Але ж і ми цей... люди, нє? Так шо ти давай, закінчуй вже, чи шо. А то вже аж задуже шум...
Завершити промову йому не дали. Авангард добровольчої роти тітоньок безстрашно ринувся в бій, шматуючи, рвучи, дряпаючи все на своєму шляху, супроводжуючи все це диким лементом і численними ляпасами.
Зеник не витримав ворожого натиску, він і оборонятись до ладу не пробував, а одразу кинувся відступати. Це було дуже розважливо із його боку, я б на його місці вчинив аналогічно. Втім він встиг отримати свою дозу потиличників, тумаків, подряпин і подерти на шмаття одяг. Я вибіг услід за сусідом і тітоньками на сходову клітку і крикнув, аби прояснити Зенику ситуацію:
– Ляля хоче пі-пі, ясно, козел?
У відповідь сусід принижено-образливо гримнув дверима. Я зачекав, доки остання із тітоьок повернеться на базу, тоді і сам зайшов до своєї квартири, зачинивши за собою двері.
Інцидент, здавалось би, вичерпався, але настрій тітоньок, на моє щастя, було дещо зіпсуто, тож мої мої відважні бійці вирішили не продовжувати сніданкову екзекуцію і повели мене вдягатись. Ця процедура виявилась досить тривалою, оскільки я вже увійшов у роль і за всіма правилами гри вередував, робив капості і намагався бути нечемним. Та все ж мій анархістський запал неминуче розбивався об неприступну фортецю терплячості, і по якімсь часі мене з горем навпіл вдалося вдягнути. Остання ранкова процедура завершилась, хор підхопив:
– Ляля йде гуляти! Ляля йде гуляти!
Тітоньки метушились квартирою, наводячи серед бездоганного ладу ще якийсь довершеніший лад. Врешті, коли вже нічого було прибирати, ми всією ватагою покинули мою квартиру і подались на прогулянку. Попереду йшов я, тримаючи за руку Головну Тітоньку. Я був одягнений у коротенькі штанці до колін, жовті підколінники, босоніжки. смугасту сорочку і панаму. За нами рухалась решта банди, несучи в руках мого дитячого візочка, всеможливі сумки із невідомо чим. Коли ми виходили із під’їзду, двері однієї із квартир на першому поверсі відчинились, звідти вибігла Єлєна Івановна, вісімдесятирічний холерик у барвистому халаті і хустці, яка супроводжувала нашу з’яву надворі лайкою:
– Ужас! Вот сусідів Бог послав! Скільки шуму од них! Ну це ж невозможно! Шастають туда-сюда!
Ті із тітоньок, які числились у хорі, одноголосно проспівали у відповідь:
– Ляля йде гуляти!
Відтак мене всадили до візочка і наша пргулянка почалася. Тітоньки і на вулиці проявляли максимум дбайливості, кожна із них намагалась привернути мою увагу: Одна істерично кричала:
– Диви, ляля, он киця!
Інша раз-по-раз зривала якісь квіти і тицяла мені під ніс, ще інша весь час тримала на поготові запальничку, й щоразу, коли я вставляв до рота наступну цигарку, давала мені припалити. Ще одна тітонька несла напоготові банку пива, аби дати її мені, як тільки я спорожню попередню. Мій настрій остаточно покращився. Юрба патологічно дбайливих тітоньок везла мене у візочку, я палив цигарку, пив пиво і насолоджувався життям.
Ми долали вулиця за вулицею, ми гуляли сонячним парком, а я все вередував і насолоджувався життям. Аж раптом процесія зупинилась посеред парку, одна і з тітоньок вийшла у мене із-за спини, стала перед моїм обличчям і пильно почала вдивлятися. Я весь знітився, було щось у цьому погляді зловісне.
– Це не він! – вигукнула тітонька.
– Це не він! – підхопила юрба.
– Наш Борєчка менший! – вигукнула тітонька.
– О, наш Борєчка менший! Борєчка менший! – скандували усі тітоньки хором.
Відтак вони покидали все, що тримали в руках і кинулися бігти сонячним парком, залишивши мене самого у візочку серед безладно накиданих сумок і клунків. Я дивився вслід цій юрбі втікаючих тітоньок і сміявся. Потім мені перестало бути смішно. Я, після тривалих зусиль, вибрався із візочка, і так, в чому був, почвалав додому. Перехожі невтомно озиралися на моє дивне вбрання – штанці, підколінники, босоніжки, панаму – а я поволі йшов додому, з думкою, що завтра треба якось вибачитись перед Зеником.