Ante bellum
Диво... — 4/05/2009 - 15:08
Очі наповнені чимось зелено-ніжним,
Подих бузковий окрилює, наче джин.
Серце – будинок, який зруйнували спішно,
А потім життя відновили, а грець із ним!
Холод лягає на душу м’ятним бальзамом,
Місяць цілує тіні нічних гульвіс.
Руки обпалюють жаром, кохання жаром.
Тут відбувається казка весняних міст.
Там, поміж кроків, ніким не помічених кроків,
Щось усередині рвалось сказати тобі...
Дріт телефонний обірвано, може, годі?
Мовчати окремо. Давай мовчати в пітьмі.
А руки сплелися, немов виноградні лозини,
А серце говорить: цілуй, і цілує її.
Знаєш, як гарно мовчати в такі хвилини.
Знаєш, такі хвилини – це навіть віки.