Афганка
Лесь Щасливий — 25/04/2009 - 09:25
Збірка: Веселка
Наперед вибачаюсь перед затятими літературами, які не сприймають ніяких інших стилів крім українського літературного. Я маю на увазі, що в своєму оповіданню я вживав жаргони і вуличний лексикон.
— У мене ноги… сссука, всі промокли! – прошипів Пєтька.
— У мене теж… – якось байдуже, нехотячи і дуже тихо видушив з себе цих пару слів Колян, середнього зросту хлопчина, одітий в курточку брудно-сірого кольору, старі поношені світлі джинси, які по коліна були уже темні, бо ноги, насправді, так промокли, що було уже байдуже кудою йти... Була десь годинка перша ночі, дощ ненависно старався прибити все людство на землі, а друзяки, двоє під однією маленькою жіночою парасолькою, похапцем таляпались по болоті. Описуючи другого, не можна не сказати, що він був досить красивий, правда, худорлявий… На ньому висіла спортивна курточка «Адідас», куплена на секонді ( навіть запах мала ще той секонд-хендівський ), а до ніг прилипли нові стредж-котоновські чорні штани. – Чуєш?.. а якщо?..
— А якщо його зарізали або з’їли собаки, ти це мав на увазі? – цілком спокійно запитав Петро, а коли побачив, що інший з переляканою фішкою глянув на нього, добавив, – ммм… не думаю…
Буде цілком нормально, коли людина запитає, чому ті два придурки лазять вночі під рясним дощем. Але відповідь буде не дуже позитивною — вони загубили друга. От йшли-йшли, та й загубили… Правда, ще годину назад дунули афганки разом з пацанятами з району: Гаком, Лисим та Бурим. То була рання весна, от якраз сніг зійшов і пару днів людей тішило сонечко своїм теплом. Колян, Пєтя (якого ще називали П’єте) та Саня з радістю відгукнулися на пропозицію дьорнути травки з Бурим та його кєнтами, бо грошей вони, як завжди, не мали, а від халяви не кожен відмовляється (та ще й афганка). Три хапки – і пацани в ульоті… І по ходу Санька улетів.
Зараз П*єте і Коля, більш-менш орієнтуючись в просторі, намагались знайти його. Темно, як у дупі негра, холодно, навіть, дуже холодно, а звук дощу без зупинки штурмував їх мозок. Вони ще не відійшли від маріхуани, але усвідомлювали, що це все не галюни і не розіграш… Колян згадав, що в останнє бачив Саню в парку, якраз в той момент, коли троє з перекособоченими пиками старались не сміятись з мусарів, які пильно за ними спостерігали, можна сказати, настирливо пробивали їхні тіла своїми поглядами. Годинник показував без десяти другу, і хлопцям аж ніяк не хотілось іти в парк, але Пєтя почав розказувати, що це не по-пацанячому, тому двоє, уявивши себе шварцнеграми ( уже без парасолі ), подалися до призначеного місця. Через деякий час, а якщо бути точнішим, через три хвилини, кєнтухи-братухи свалювали від кажана-ведмедя. Та істота, здавалося їм, була зо три метри вздовж і два в поперек. Бігли два героя ще, приблизно, чотири хвилини, допоки не знайшли ту лавочку де в останнє візуально згадували Саню. Голодні, мокрі, перелякані друзі не знали, що їм робити. Все ж таки, вирішили присісти на лавочку. Обидва позакривали очі і притулилися одне до одного.
— АААА!!!!! – раптом закричав Пєтя і зістрибнув з лавочки. – АААА!!!! ЗЕМЛЕТРУССС!!!!
— Дебіл, це телефон в тебе вібрує – стривожено підказав Коля – Подивись хто дзвонить…
Пєтя прошарив усі кишені і врешті-решт знайшов свою стареньку, але як він казав «компактну» Нокіу 1100. Спершу він вилупив на екран свої маленькі оченята, а потім, без слів, дав мобілу кєнту.
— Саня?! – Коля здивовано приклав телефон до вуха. Вочевидь, були гарні новини, бо Коля полегшено зітхнув і натиснув червону кнопочку.
— Ну? Що там?
— Не повіриш… Саня — вдома! А наші батьки щойно дзвонили йому запитати де ми…
— Я є…. – застогнав Пєтька, закинувши голову назад.
— Коротше кажучи, можна йти додому спокійно поспати…
— Я ще маю напасік плану… Давай догонимося, а?
— Та я тебе зараз! – зжавши кулаки, Коля обернувся і попрямував до хати.
P.S. Не приймайте, діти, наркотиків!