ВОРОН (переклад з англ. Едгара По RAVEN)
ЛАЙБЛ — 20/04/2009 - 12:44
Коли у глупу мить північну, коли я втомлений, як вічність,
Гортав сторінки мудрих книг, з яких черпав знання забуті,
Клюючи носом, майже спав, до мене стукіт долинав,
Немов би хтось тихенько крався до мене в хату тихо-тихо.
«Це гість, – я буркнув. – крався нишком до мене в хату тихо-тихо.
І тільки це… нічого більше.»
Я пам’ятаю того дня в вікні хмурнішав сірий грудень
І, як фантом, літав в кімнаті яскравий промінець вуглин.
Чекав, коли настане день, хотів забути спогад трудний,
Хотів забутись в книжній купі, хотів забути про Ленор –
Про рідну, світлу, ніжну душу, про ангела мого, Ленор –
Назавжди це ім’я пішло.
Сумний і ніжний, невідомий мене пройняв нестримний Жах,
Що заплутав в пурпурних шторах.
І калатало в грудях серце, і я сказав:
«Це тільки гість, що проситься в кімнату тихо,
Лиш пізній гість прийшов з візитом.
Лиш це… Лиш це й нічого більше.»
І тут мій дух ставав міцнішим і знов вагався, та недовго.
«Мілорде! – я сказав. – чи леді, я перепрошую Вас щиро,
Та трапилось, що задрімав я. А Ви тихесенько прокрались,
І так тихенько стали стукать в мою кімнату, стукать тихо,
Я тут подумав, що здалося.» - та все ж відкрив я двері нишком.
А там лиш ніч. Нічого більше!
В темряву вдивлявся пильно, дивувався і боявся,
Мріяв і про смерть не думав,
Але тиша розлетілась, спокій зник зі мной не знався.
І лиш слово долітало легким шепотом «Ленор?»
Шепотів я. Лунке ехо поверталося: «Ленор».
Тільки це і більш НІЩО.
До кімнати повернувся, весь мій дух в мені проснувся.
Скоро знову чую стук, та гучніш, ніж дотепер.
«Так, звичайно. – я сказав. – На вікно в холодних ґратах стукотіло щось;
Я гляну, що це так містично стука?
Нумо, серце, зачекай! Що це за містичний стукіт?
Більш нічого. Тільки вітер».
І відкрив вікно я настіж, щоб не стукотіли ставні,
Вийшов Ворон гордо й пишно спогадом із днів минулих.
Без поклону Ворон гордий не промовив привітання,
Наче лорд чи леді мила, він присів до входу ближче,
Сів на білий бюст Паллади біля входу той, що ближче.
Сів лише. Нічого більше.
Птах ебеновий примусив сум мій перейти в усмішку,
Розігнав могильний траур з мого білого обличчя.
«Ти не смутний, Ворон мудрий, чуб твій сяє, мов вугілля. –
Я промовив стиха птаху. – Майстер ти не боязливий.
Гей, химеро, як ти звався в небі Озера Нічного?»
Каркнув Ворон: «Більш нічого!»
Здивувався від отвіту, що війнув холодним вітром,
Та обдав вогнем відвертим; слово було недоречним.
Чи можливо, щоб так сталось, щоб пташина прилітала,
Щоб влітала до кімнати через всі віконні ґрати
Й всілася на бюст Паллади, що стояв навпроти входу.
Дивний птах з ім’ям: «Ніколи!»
Він сидів спокійно в хаті, на чолі бюста Паллади,
Ніби мовив все, що зміг, все, що розказати не встиг.
Більш нічого не промовив і пером не шелехнув.
Та прийшла тривожна думка: «Всі мене лишили нині,
Й птах цей теж мене покине, як усі уже пішли».
«Більш ніколи…» – каркотів.
Тиша рухнула. Злякався. Відповідь настільки точна!
«Безперечно». – я примітив. – Звук цей – лиш частина скарбу,
Що знайшов супутник бідний, звичайнісінький невдаха.
Лиш відлуння панахиди ніжним і тужливим співом
Про невтомную Надію й відголоски, наче вирок
Чув у цім «Ніколи більше!»
Знов змінив мій сум усмішкой цей мій гість з країв далеких.
Я підсунув ближче крісло проти цього бюста в дверях;
І принишк у оксамиті, і поринув в думи світлі:
З сновидіння в сновидіння думав, що цей птах є вищим.
Що за грим? Невмілий привид, морокун – цей птах зловіщий
Каркнув: «Вже ніколи більше!»
Так я снив і думав нишком, що за образ з старих книжок
Посилає жаркий погляд аж під серденько моє.
І чим дуж я снив, я бачив, що бузковим оксамитом
Люстра світить на обличчя й гріє серденько моє.
Голова вся в оксамиті, вся покрита млявим світлом
Не засне ніколи більше!
І тоді, де дух густішав, підсихав в чумній курильні
Лиш гойдались серафими звуком кроків в далині
Із дзвіночками срібними. «О! Негідний! – знов я плакав. –
Знову Бог надав посланців. Може, вип’ю ще напам’ять
Це чарівне дивне зілля – ніжну пам’ять про Ленор!»
Знову чув я: «Більш ніщо!»
«Ти – провидець! – знов я крикнув. – Зле створіння і пророк,
Птах чи демон? Спокуситель, що пристав на бережок.
Ти забутий всім сміливим, в цій пустелі, на землі.
В домі цім лиш Жах царює! Правду розкажи мені –
Чи не це затишний спокій в Галаадах? – розкажи мені, прошу!»
Каркнув Ворон: «Більш мовчу!»
«Ти – пророк! – сказав. – Ти –демон! Зле створіння і пророк,
Птах чи демон? Знає небо, Бог все знає…
Та скажи, нарешті, цьому духові найбільш сумному,
Може, полонить він діву ангельську Ленор –
І привести незвичайну осяянну чисту діву?»
«Більш ніколи!» «О! Ленор!»
«Хай це слово буде знаком дружби з Вороном! – кричав –
Повернись до свої бурі, в чорне Озеро Нічне!
Не лиши тьмяної плями, як дарунок свій напам’ять.
Повернися самотою того, що ти зруйнував!
Забери свій клюв із бюста! Забирайся! Відлітай!»
«Більш ніколи!» – Він сказав.
Ворон і не ворухнувся. Він сидів, сидів, сидів.
На блідім Афіни бюсті біля входу він сидів;
Й очі чорні, як вуглини, як вогні самих чортів.
Світло лампи розкидало тіні Птаха навкруги;
На підлогу, стіни, стелю. Ворон викрив дух з собою.
«Поверни!» «Ніколи більше!»
24.12.2007