Світ навіть
НЕ
паралельний до мене.Його мимобіжність
так схожа на парасолю(класично-англійську) -
практична до крику... до викривлення старезних
площин,що втомилися нести тягар віковічний -
тривимірний простір.А з неба,яке,між іншим,
не вклалось в теорію,ллється четвертий вимір -
наш час(у одній із фальшивих реінкарнацій
вдає з себе воду).Мене вже ніщо не зворушить.
остання із аксіом:ніщо не паралельне до ме-
НЕ
Навіть світ.
Слідами Вічного Променя
Консуело — 24/11/2008 - 11:57
Інколи життя зачиняє двері...
Нам з тобою про це відомо, еге ж?
Двері у кожного свої,
за ними те, - для чого ми Є.
Спробуй знайти вікно, в яке можна залізти...
Розбиваючи скло, не лякайся порізати руки.
Найвища мета не виправдовує сліз,
але сльози - змивають кров.
Глянь - сонце ще й досі світить,
не переймаючись тим,
що люди - вже не першу тисячу років -
чекають його загибелі.
Знаєш, не вір усьому, що кажуть
ті, які втратили крила... і приросли до болота.
Їм просто зручно - вважати себе мохом,
не помічаючи смороду довкола.
Але доки живуть кольорові сни,
Чекала доки похолонуть кроки
Твоє щастя,що бачу здалеку
Як течуть абрикосовi води
З рiг срiбних волiв;
Тiкав вiд своєї нiмфи
Лiтом сп’янiлий;
Червонi краплi
З кiнчикiв пальцiв
У воду
Розiп’ята в жертву богу
Стискаю голку вустами
Проколюю все,чим торкалася
Тiла пряного;
В животi моєму
Змiя шипить
Звившись кiльцями
Довкола дерева наших вигукiв
Висмоктує всю отруту
З очей мигдалевих
Колооберт
В чревi моєму
Шматує мiднi дзвони
На переливи
Срiбної арфи
Орфею!Нащо знов?
До пекла стрiмголов...
Пiсня лiта
Не для його монолiтiв
Як пахне твоє чоло!..
Шизофренія кольору бордо
Консуело — 17/11/2008 - 16:56
В провулках свідомості
блукають жебраки
з фальшивими шрамами,
з порожніми очима..
просять на хліб:
..люди добрі, вибачте,
що я такий молодий...
голодні собаки
шукають недоїдки снів
вовтузяться на смітниках...
шкірять останні ікла.
В провулках свідомості
вогко і холодно –
не світять ліхтарі
з побитими скельцями.
танцюють привиди
вальс дикого півмісяця,
регочуть сови.
а кажани – пурхають безгучно…
В провулках свідомості
сонця не бачили віками.
за кров розплатившись
сріблом нечистим –
під Чорним каменем
знайденим у ніч на Купала…
В провулках свідомості
Похмілля ангелів
Консуело — 12/11/2008 - 11:27
Скелетоподібність душі
ховаючи під шаром рум"ян,
сьорбаєш свій зелений чай...
Загубивши думки
серед мотлоху ранкових газет,
намагаєшся повірити,
що день
буде вартим вимучених зусиль.
ЗненАвидівши будильник --
як настирливого сусіда
на лавочці біля під"їзду,
що киває осудливо,
коли ти проходиш повз,
дозволяючи собі
трохи хронічного невстигання...
ти бачила п"яних ангелів,
що падали з небес,
гублячи пір"я,
пофарбоване акварелями.
Не варто, напевно,
їх сьогодні чіпати, кликати на поміч --
понеділок...
Але дітям неспокійних ночей
обов"язково
потрібно вірити,
Твоя цнота
Кориця — 6/11/2008 - 18:10
Зеленi очi вiтру застрягли мiж стовпiв
Дощiв
Що напували мої руки
Новою молодiстю
Плиннiстю
Розрiзали коси на хвилястi
Спалахи нiчних забав,квiтнули
Молодi тiла в пухкому черевi
Аби вiчно юними
Проростати i в'янути
В'янути i падати
Падати i цiлувати ноги
Твоєї цноти
Що вiчно грається з вiтрами-дикунами
Впускаючи у священнi озера
Весняної мудростi
Що йде пiд руку з юнацькою пихою
Дмухаю
На зорi-перстенi,оповили пальцi
Твої
Спалюють i лоскочуть
i казки шепочуть
Панiчно жахаєшся своєї тiнi
Лише вона малює твоє справжнє
Дно
В золотавих трiщинах
В брунатних плямах
Слід від укусу скаженої темряви
Консуело — 6/11/2008 - 12:35
Притулившись - до мокрої стіни,
уже не сміятимусь
з мертвих метеликів.
Їхні крила -
в кулаці шаленої Карми
затиснуті, подерті, - сміття...
У зірок випрошуючи
посмішку
запитаю себе: навіщо?
сяду в порожній вагон...
геть від себе
за обрій,
розтинаючи простір пам"яті...
Бездоганність чужої брехні
не змусить мене плакати.
Хоча окремі легенди,
все-таки
варті того, щоб вірити
в щасливий фінал,
але головні герої
завжди залишаються
маріонетковими персонажами.
ексгумованими трупами...
як пожмакані крила мертвих метеликів
на моїй долоні.
Вибачте, даний текст не доступний для перегляду.
Sorry, but this text is not available for viewing.
Його звали Леон?
Консуело — 4/11/2008 - 09:36
Падаєш.
крові чомусь так мало.
здивовано посміхаєшся.
кіллер високого класу
контрольним у голову добиває
щоб вже напевно.
щоб ти не посміла дихати.
Милосердя -
годі чекати.
ти знаєш про це, правда ж?
адже й сама колись
у минулій вічності
працювала вбивцею
за контрактом -
найвищої кваліфікації.
Останнім шансом
не скориставшись свідомо
заплющиш очі, нарешті
логіка тебе здолала.
зірвавшись з карнизу агонії,
обриваючи за собою світ
падаєш...
Листопадова панахида.
Прощаються з тобою старі дороги
а ті, хто плакав учора
над бразильською мелодрамою
навіть не помітили,
Губи – коричневі
Від шоколаду.
Кров. Коричнева кров.
Я вмер.
Голос – п’янкий тобою вщерть.
І праве вухо – ще твій голос.
Екстаз. І ще.
Що? Поклик?
Я кричу!
Це над почуття
Я не хочу тебе
Це занадто банально
Я не хочу літати
Я хочу... щоб
Цей час
І все
І дим від сигарет –
Відчувався
І...
Віяло волосся
Тремтіти!
Жовте листя
Мокра сорочка
Ти на колінах
(не скажу)
Сплін
ні) ви мене не розумієте
усі жбурляли рози - білі, червоні, ринкові,
а хтось - жовте листя
тепле
київське
йому())