Скользящий по воде
Xmara — 30/10/2009 - 17:54
Он всегда неподвижен. Только маковка его головы с темной, будто липкой, прядью волос и бездонными глазами видна из темной, полной тайных сновидений воды. Сновидений, затопленных глубиной печалей и страхов.
Он всегда неподвижен. И только его глаза не могут обрести покой. Никогда…. Под вечный, тоскливо вязкий ворчащий шепот, исходящий из глубин темной воды его глаза бродят, словно скользят по нескончаемой, неведомой воде и следят….
Всегда….
Посвящение
Xmara — 30/10/2009 - 17:49
Это сердце вылилось в землю, как будто пытаясь заполнить ту пустоту, которая когда-то разрывала своим отчаянием всю Вселенную.
Людина, на яку варто рівнятись
Мавка Лісова — 28/10/2009 - 23:05
«Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я маю в серці те, що не вмирає!»
З висоти пташиного польоту
Мавка Лісова — 28/10/2009 - 22:59
Сірий туман. Мряка. Важкі дощові краплі вистукують сумну мелодія, від якої ставало тяжко і порожньо на душі. Вона сиділа мовчки і дивилась крізь вікно на цей світ, в якому так мало радості. Її думки… А що думки? Вони далеко звідси. Вони неначе запеклий вогонь повертають її до страшних хвилин минулого, яке вже ніяк не змінити. Їй не хочеться повертатися до того дня, але в думках вона вже знову переживає ті трагічні хвилини, які виявилися для неї, як здавалося, чи не останніми…
Осінь у міському парку
Мавка Лісова — 28/10/2009 - 22:54
Осіння тиша. І тільки жовтогарячі листочки про щось перешіптуються. Все живе готується до зимового сну. Пташки дають останній осінній концерт, після якого відправляються в далеку дорогу. В розмаїтості цих кольорів то виникають, то зникають то тут, то там постаті нашого міського парку. Кожного дня в будь-яку хвилину чи годину тут весело та гамірно. Он два горобчики-розбишаки зчинили суперечку через одного черв'ячка. Кожен з них стверджує, що саме він побачив першим свою здобич. А ось і він, могутній король лісу-дуб. Здається, що своїм розлогим віттям він охоплює весь парк.
МОЯ ОСІНЬ...
Загублена у просторі — 26/10/2009 - 12:16
Вона сама гарна….. Просто вона – сама справжня. Просто в неї зелені очі і вона не може дихати без дощу. Вона обожнює чорну каву. Чорну… тому що чорний ідеально гармонує з ностальгією по неіснуючим, примарним героям і казкам. Вона сидить в кафе з маленьким саквояжем біля ніг і п’є гарячу до обпікання язика каву…. Вона плаче. Вона так само, як і я, не може не згадувати минуле. Ми з нею так і не навчились залишати минуле так, як залишають чеки на магазинних прилавках. Вона розрахується торішнім листям і постукає в мої двері. Я обійму її, як подругу, котру не бачила вже з десяток років.
UNMASKED
Загублена у просторі — 23/10/2009 - 16:38
Я з маскою байдужості дивлюсь в твоє обличчя. Маскую всі свої емоції. Ховаю руки в кишенях, щоб ти не бачив, що в мене тремтять пальці. Ти з маскою радості підходиш до мене з великим оберемком червоних до чорноти троянд. Я з маскою захоплення беру букет. Мовчу, що мені завжди подобались більше білі квіти. Я дістаю з кишені маску спокою, приміряю її, і починаю щебетати про щось зовсім відсторонене. Оголошується посадка. Я блокую сльози маскою врівноваженості. Ти з маскою турботи накидаєш на мої холодні плечі свій чорний гольф. «Нехай буде..» Цілуєш мене.
Осінь
refleceion — 21/10/2009 - 02:55
ОСІНЬ
Сьогодні, як ніколи я відчуваю її, вона проникла у всі сфери мого життя, вона заполонила мої думки і мрії, вона надала мені наснаги до життя. Вона розфарбувала мої марення в густі кольори, вона подарувала усамітнення і спокій. Я довго до неї йшла, підбираючи фарби і символіку, образи та віджети. І ось за вікном осінь.
Книги
Загублена у просторі — 20/10/2009 - 10:54
Ідучи по залюднених вулицях, я роззиралась по сторонам. Десятки, сотні людей, які проходять по одним і тим самим місцям щохвилини, щосекунди… Кожен заклопотано дивиться собі під ноги, і мовчить. Навіть говорячи – про новий фільм, про друзів, про кількість випитої вчора текіли – мовчить про саме головне. І оте саме головне можна прочитати лише по обличчю – як по книзі.
В ОЧАХ
Загублена у просторі — 15/10/2009 - 08:42
Я дивився в її зелені очі з жовтуватими кульбабками навколо зіниць і бачив: сотні жовтих сонечок на райдужній оболонці кольору зеленого вельвету; вірші Ахматової, прочитані зимовими вечорами під товстою бабусиною ковдрою; іскри, які танцювали, коли хтось вмикав Nightwish; вогонь купальської ночі; зелені яблука, які вона катала по дерев’яному столу; осіннє листя з відбитками її холодних пальців; червоний шалик, який до сих пір котячим клубочком лежав на моєму кріслі; червоне, наче калина після дощу, коралове намисто; намальовані нею сірі, незакінчені портрети; зірки сузір’я Кассіопеї; пущений н