А все ж... варто ждати нагоди,
Коли білим цвітом снігів
Піде проти правил природи
Чаша твоїх терезів.
Знаєш, усе ще зміниться,
Знаєш, ми всі підем.
Вітер руйнує брили ці.
Рейс наш – Пекло-Едем.
Будемо гратись долями,
А може, лимону дольками.
Слова з’їжджають по коліях,
Слова, промовлені Йолькою.
Ти будеш один із тисячі.
А я – для тисячі перша.
Не вір весняному вітру.
Він любить? Та ні, він бреше.
Він п’є із Місяцем мрії,
Немов червоне вино.
Гостро, як м’ята з імбиром,
Цілує сонне вікно.
Співає останню пісню
Перед смертельною раною
Зими. Крига вже тріснула.
Серце болить. Бито намертво.
Зима спливала й кривавилась
Заходом сонця багряного.
Зима цілувала – мов бавилась –
Вперше й востаннє. Це марево.
Зима голосила холодом,
Вдягалась у білі шалики.
А небо сміялось молодо –
Вже скоро помре, і здалеку
Крізь білу фату засніжену,
Крізь вії замерзлих вікон
Дихала думками, віршами
Фарба зелених квіток...