Вася-інопланетянин.

В суботу я мурував ґаночок на дачі.
Мурував у тому еклектично-абстрактному стилі, притаманному лише індивідам з двома лівими руками.
Аж раптом за спиною пролунав молодий дзвінкий голос:
- Дай, Боже, щастя!
Озирнувшись, побачив коло хвіртки молодого високого хлопця селянської зовнішності, з пишним, вигорілим до пшеничного кольору чубом, довгим худим лицем та веселим синіми очима.
- Дякую, дай, Боже, й вам…
- Поміч не потрібна, пане?
Я почухав потилицю.
- Я грошей не візьму, не думайте, просто помогти хотів, мучитеся ж, чесне слово…
- Ну… Поможи, як не жартуєш.
Пацан увійшов, покалатав сапою в кайстрі розчин, скептично зміряв оком мозаїку стіни.
- Холодна стіна вийде, пане. Камінь сирість триматиме.
- То пусте. Я тут тільки влітку буваю, так що утеплення мені ні до чого. А ти мурувати вмієш?
- Та так, трохи…
- Хочеш - лізь на риштовку, хочеш - калатай розчин.
- Я муруватиму…
- А звати тебе як?
- Вася.
- Я - Олег…
І робота пішла.
Хвала Богу, тепер на ділянці є вода, бо як згадаю, як доводилось кілька років тому тягати повні відра від річки (метрів триста під гору), то самому не віриться, як ми спромоглися ту хатину збудувати. Вася мурував швидко, тож я майже не відпочивав. Спритно натягував нитку, з болта змайстрував пйона, а що вже камінець до камінця підбирав, то я аж замилувався. До обіду ми витягли вгору півметра муру.
Обідали всуху, бо не хотілось бабратись з варивом. Сало, цибуля, хліб, теплий чай із термоса, полуниці з цукром на десерт.
А потім знову взялися до мулярки.
І до вечора була квітка!
Змуроване Васею разюче відрізнялося від моїх аматорських спроб.
- Ну, Василю, з мене могорич!
Той спробував заперечити, але я наполіг. Поклавши на дві цегли баняк, заходився варити зупу. Вже коли звечоріло, ми сіли святкувати.
- Сто грамів будеш?
Вася лише кивнув головою.
Закусували теплою перловою зупою, зеленою цибулею, залишками сала.
- Звідки ти?
- Зо села.
- А шо так на дачі прийшов?
- Цікаво… Людей в селі мало лишилось, або на заробітках, або самі старі.
- Знаєш, Васю, ось, візьми пару гривень, а решту візьмеш на другу суботу…
- Мені не тре…
- Не відмовляйся, хлопче, мені буде муляти, як я тобі не віддячу.
- Мені дійсно не треба!
- Візьми-візьми, купиш собі щось!
Вася, зітхнувши, узяв пригорщу купюр і так недбало запхнув їх в кишеню, мов то був жмут лопухів.
- А ти додому не їдеш? - спитав мене по хвилі.
- Ні. Я тут люблю ночувати. Тут тихо, і зірок багато. В місті їх не видно… Слухай, лишайся, у мене ше півпляшки є, радіо включу…
- Добре.
Постеливши стару капу, запасшись "горючим", ми тихо балділи під УХ-радіо, дивлячись на зорі. Вася не зводив зачудованого погляду з магнітоли.
- О, а ще грошей не хтів брати! Купиш собі радейко!
Коли зовсім стемніло, на небо висипали зорі. Чумацький Шлях жирною білою смугою перекреслив небо, раз-у-раз вар’яти-метеори стрибали зі своїх невидимих трамплінів, тонучи в морі ночі.
- От, Васю, дивимось ми на зірки, а звідти хтось дивиться на нас… - після півпляшки мене, зазвичай, тягло на філософію.
- Угу… - відказав закумарений Вася.
- Чого ж вони, гади, не посилають нам сигналів?
- Посилають. - відказав Вася. - Тільки у вас одне радіо, більше ніц нема.
Зміст відповіді майже хвилину блукав п’яними лабіринтами звивин.
- Шо ти маєш на увазі? Переклади!..
- Ну, радіо на такій відстані не почуєш. Радіо - це така дивна річ, яку тільки ви змогли винайти.
Вася раптом захихотів, смішно підхрюкуючи.
- Це як товкти по трубах! Бугага!
Мене, як радіотехніка за освітою, це зачепило.
- Та шо ти тямиш, село? Нічого собі! Звідки тобі знати? І шо це за манера: "У вас… У вас…" Теж мені, пришелець…
- А таки пришелець! Га-га-га-га! - зареготав пацан, та так, що мене інеєм обкидало.
З села? Грошей не треба? А ти, голубе, часом не з психушки утік?
О, чорт! А я його ще й напоїв! Йолоп!
- Ну, і звідки ти?
- А ондечки ми! - він тицьнув пальцем просто в Чумацький Шлях. - Щоправда, нашу систему закриває хмара пилу, звідси не видно…
"Планета Ка-Пекс…"
- І ви що, такі самі, як ми?
- Не віриться, правда? Колесо - воно і в космосі колесо. Спробуй, вигадай тіло більш функціональне, ніж тіло гуманоїда!
- Гм… - я став намацувати в кишені штанів мобілку, щоб викликати "швидку". - І багато вас?
- Багато. Набагато більше, ніж ти собі думаєш. І ти дарма мене селюком назвав - це ви, мов динозаври, сидите на своїй убогій планеті, ліпите свої убогі житла, товчете по небесних трубах, сподіваючись, що хтось почує і поведе вас за собою до світлого майбуття…
Я став задкувати, гарячково набираючи номер "швидкої". Сама собою в руці опинилася шуфля…
- Ех-хех-хех… - скрушно покрутив головою Вася. - Я думав, ти інший, а ти - такий самий, як і всі тут… Розслабся, чоловіче, я піду…
Він підвівся, розвів руки в сторони. Чорний силует на тлі зірок. Раптово простір навколо нас ніби розтягнувся, а тоді знову, зі звуком "Бум!" зібгався.
І Вася пропав.

Обійшовши навколо всю ділянку, я не виявив нікого. Через годину мені стало здаватися, що в усьому винна оковита, але рівненько змурована стіна заперечувала банальний випадок білої гарячки.
Вася був. Був тут, поміг змурувати стіну, поміг випити літр горілки і з’їсти баняк зупи. А потім зле пожартував, та ще й, як виявилось, поцупив магнітолу.
І щез.
До кінця ночі я сидів на ганочку і дивився на зорі. Магнітоли не було шкода, одна лиш думка свердлила мозок - вони сидять там, навпроти, їдять свій попкорн і давляться від сміху, спостерігаючи за нашими недолугими потугами (каламбур, блінн!)
Ну, Вася!.. Ну… А на тобі! (Середній палець!)