Буся
Юрій Кирик — 29/12/2009 - 14:07
Збірка: Непричесані думки
БУСЯ
Перше моє серйозне знайомство з містикою почалось хіба відколи померла моя бабця, або як я її називав - Буся. Разом із нею заподівся десь пречудовий, ручної роботи келих (по товстому склі була вирізьблена староєврейська фраза, ще й філігранно обвита багатим рослинним орнаментом), тато казав - ритуальний, із синагоги. Незбагненний ляк огортав мене перед тією посудиною, ніколи її не торкався. У поле мого дитячого зору, а від нього у хаті не годна укритись жодна, щонайменша деталь, він потрапляв щонайменше двічі на день - буся видобувала його зі своїх потаємних закамаркив й наповнювала по вінця горілкою. Хвацько, як на свої вісімдесят спорожняла його. Уже у тому жесті було щось надприродне - за святковим столом буся ледь пригублювала чарчину, а то й зовсім її не торкала. Знову ж, дивувала мене дія трунку - спочатку бабуся страшенно кривилась, зате опісля сиділа декілька хвилин із заплющеними очима, на обличчі - райське блаженство. Такий вираз можна було у неї доглянути лише у ці хвилини. Решту свого життя вона демонструвала своє постійне невдоволення - хмурилась, сердито щось буркотіла, згадуючи таємничу “францу” й “францувацізну”. То ж келих й надалі виконував потаємну ритуальну роль, як чаша у храмі, лиш дійство завше було потаємне, приховане від чужого ока. Її найпотаємніша таємниця. То ж коли померла, як я тоді уважав від “цитрамону”, (пам’ятав батькову фразу: “Мамо, нащо труєте себе тим цитрамоном?”). Буся ж мала часті напади головного болю, кров припливала їй до обличчя, швиденько заковтувала зо дві пігулки, запиваючи водою, вкладалася на буфальку. Тепер, коли знаю, що мала гіпертонію, від крововиливу у мозок й померла, не грішу на “цитрамон”, який нічим не міг допомогти у її хворобі, а тим більше не спричинився до її смерті, але бусю любив й клятий “цитрамон” став моїм особистим ворогом. Коли уже її захоронили, винишпорив усі закамарки, усі найпотаємніші сховки, (бо хто і що насправді годен сховати від дитини?), а жидівського пугарчика так і не знайшов.
- Не шукай, - сказала цьотка, - небіжка забрала його із собою... Часами люди в могилу забирають свої таємниці... І вони лежать їм каменем на серці. Й той камінь вони уже не годні зрушити...