Непричесані думки
Юрій Кирик — 29/12/2009 - 09:33
Юрій Кирик
МЕТЕЛИК
Іще не так давно вислуховував телефоном твої супліки, - казала, що маєш таке відчуття, ніби все ще тебе “тримаю” тебе у своєму енергетичному полі. Просила звільнити. Що міг тобі на те відповісти? Жодним чином, навіть подумки, не утримував тебе. Але чи годен вплинути на енергетику свого почуття, коли його на фізичному плані відчуваєш... Зробив, що зміг, - перестав періодично навіть надзвонювати. Дороги наші теж не пересікались, і за останні три роки практично не бачились. Нікого про тебе не розпитував. Словом, зробив усе, аби перестала існувати у пам’яті, свідомости, узагалі...
Нині похопився, що не можу пригадати твого імені. Видати, серйозно завис мій “комп’ютер”. Коли заплющував очі, на моніторі уяви появлялось струнке вигинисте дівоче тільце, довкола якого роїлись жовті метелики... Метелики. Вони уперше вразили мене, коли після велосипедної мандрівки вирішили ополоснутись в одній зі львівських калабаньок. Помітила мій зосереджений погляд на своєму купальнику, який обліпили майстерно виконані аплікації метеликів.
- Знаю, виросла уже з нього, та дорогий мені, - батьків дарунок. Иншого у мене й немає... Господи, навіщо прикрашати тіло юної грації, коли вона сама досконалість. Прикрасити його можна хіба, що метеликами, вони особливі Божі створіння, - утілена формула гармонії. Маю переконання, що метелики - апофеоз творіння. Дивні істоти створені для сонця й квітів. Ці істоти не мають навіть рота, лише хоботок, яким й дегустують нектар. Хоча живуть вони навіть не заради цього. Це справжні жерці й жриці кохання. Особливо метелики - одноденки (люди далекі від етимології, мають враження, що усі метелики одноденки, та це не так - живуть вони 2-3 роки, а деякі види навіть 10!). Одноденки виводяться з личинок й в один день проходить усе їх життя. Найзахоплюючішою картиною є шлюбний їх танець, якщо кому випала щастя його спостерегти... Йому віддаються сповна, у вир його кидаються з головою, затрачаючи найголовніше, чим наділена кожна жива істота - інстинкт самозбереження. Щасливий той, кому доводилось спостерігати це явище: живий стовп лопотів крильцями звивався аж ген, у небо. Мені особисто не доводилось будь - коли бачити щось більш захоплююче. Для багатьох із них це останній танець, - лісне птаство на святі любові улаштовує собі справжній бенкет. Пташки так напихають метеликами свої животики, що зачасти їм несила злетіти...
То ж від якогось часу став ототожнювати тебе, кохана, із метеликом. Напевно тому, що спостеріг дві з’яви, які видались мені чимось дуже схожими. Підгледів, як із лялечки появляється метелик, й коли дівчинка перетворювалась у жінку, (маю, звичайно, на увазі не акт дефлорації). Явище, це забиває подих. Якби відкрили тобі таїну з таїн. Важко описати, що відбувалось зі мною на психічному плані, це справді, загляд за Завісу, у иншу Сферу. Метелик у своєму розвиткові (на відміну, скажімо, від людини), проходить чотири стадії. Спочатку, яйце, так би мовити, статика, і зона для огляду закрита. Найближчим й найзрозумілішим для нас є стадія гусені. Дуже примітивне сотворіння, усі турботи якого зводяться до того, аби лиш натоптати свій животик. Це для нас близьке. Усі ми цим активно займаємось. Гусінь є не що инше, як, такий собі біологічний акумулятор. Далі стан лялечки - теж статичний стан, але це ще й резервуар, закрита кімната, де відбувається чудо. І урешті - ІМАГО - четверта стадія - народження метелика. Власне він у суті своїй, є неземним створінням. У людській шкалі у нього немає відповідника, й ми, най радше, могли б віднести його до категорії, хіба-що - ангелів. У переданнях й епосах багатьох народів у метеликові схильні добачати душу людини. Гадаю на таку думку людей наштовхнула дивна поведінка цих комах...
Гусінь, що усе свідоме життя присвячує поглинанню їжі, (жити означає лише одне - їсти). У певний період нараз відбувається дивовижне - вона повністю затрачає свій дивовижний апетит. Від чого впадає у тривожну паніку, аж до втрати глузду. Божеволіє, починає свій “лет у нікуди”, який може тривати навіть із тиждень. Поки не зупинить її якийсь паркан, дерево, чи споруда. Зупиняється. З рота починає виділятись липка слина, починає круговерть головою, утворюючи довкола себе кокон. Найпрекрасніші ж - махаони навіть не звивають кокона. Вони застигають на місці, поступово стають бурого кольору. Це лише оболонка, під якою твориться справжнє диво - зріє лялечка. Там відбувається справжня трансмутація - формується метелик, із кровоносною системою, крильцями. Згодом оболонка тріскає й злітає як тонка яєчна шкаралупа. Те, що постає перед нашим зором не можна ні з чим порівняти. Цьому немає аналогії у природі. Ця позбавлена форми маса видається аж надто не функціональною. Як прибулець із иншого світу. Мокре й аж надто непривабливе створіння - що годиться хіба для фільмів жахів. Але серце починає активно помпувати кров у кожну ділянку, й на очах відбувається дивна реінкарнація. Зору нашому відкривається прекрасний метелик. Він нічим не нагадує гусінь чи лялечку. Зовсім по-иншому бачить, мислить й відчуває цей світ. Насолоджується прекрасним нектаром квітів, розкошує у сонячному промінні, будить захоплення й уласкавлює зір усього живого...
У час, коли розлучались, була метеликом, тріпотіла від утіхи й пускала приємний пах, дуже тонко його відчував, був то спеціальний фермент, що його виділяє самка у час статевої зрілости. Не хотіла більше жити у сексуальній неволі, палала бажанням звільнитись... Самка виділяє такі пахощі, що їх уловлює самець навіть за 30 кілометрів, долаючи цю відстань аби зустрітись зі своєю судженою... Був поряд й не був аж таким недорайдою, аби того не докмітити, та на поклик той не полетів. Не зумів собі, а тим більше їй того витлумачити. Ти дала мені те, чого у мене ніколи не було - гарячі поцілунки до повного очманіння уст. Оргіастичну вібрацію нервів коли обціловував кожен закамарок твого юного тіла. Хотіла більшого. Цілком законне, природне прагнення зрілого тіла. Боявся усе це втратити. Нині можу з певністю констатувати - це був страх. Знав за місяць чи рік обов’язково наступить неминуча, мов Божа кара - розлука. Чи й зміг би це пережити у свої 55? Звивався вужем, наче мені допікали кишкові спазми і казав собі “НІ!”
Таки й понині не знаю, чи коли вибачу собі цей надто мудрасний учинок. Певно, я таки не сучасний й тупий, як корок, й певне цілком незайвим було б натовкти мені гризло. Мій метелик нині десь від душі регоче матляючи ніжками у чужих ліжках, згадуючи дурного вицігорного львівського пана. Усе це знаю. Чую, як у грудях моїх надсадно б’ється втомлене, але усе ще добре серце.
Новий рік. Непереконливо світить сонце. Кава видхла й смакує, як відвар із кори. То, яке ж у тебе ймення, мій метелику, мій ангеле, моя неземна істото?
ПОЧАЙНА
У Києві я мешкав на березі Почайни…
Моя Любове, ти скоро станеш спогадом любові, як ріка, на котрій я колись жив стала спогадом ріки …
Люди дозволили замулити її, забувши, що вони в ній хрестились. Затратити пам'ять може цілий великий народ…
То хіба ми маємо хоч найменший шанс не забути, що колись любились?
Затерлись береги, (аж ще двадцять тому років обриси виразно проступали…) Так забудуться, зітруться у пам'яті моїй твої прекрасні риси…
Міліють ріки і міліє любов, аж врешті її голос умовкає зовсім.
“Та річка була неперспективна” – каже нині увесь люд. Воно ж будь, де охреститись можна…
Скільки разів ми й любов відміряли “перспективністю”. Цікавий вимір для Божого дару.
МАЙБУТНЄ
Логічно мислячі добрі психологи казали, що немає у нас майбутнього…
Треба шанувати й логіків і психологів, але чи не краще тут прислухатись до лінгвістів, ті знають, що М А Й Б У Т Н Є – це є те, що М А Є Б У Т И…
Що ці два слова немає майбутнього разом ужити не можна. Вони мовний ляпсус.
ДИВНІ ДВОЄ
Вам по дорозі?..
Уже два місяці ходять по дорозі двоє. Вулицями глухими, відлюдними, тупиковими, аби їх ніхто не побачив і вони не дай Боже не зачепились о гострий край людського осуду. Брестимуть вони й нині – не знаючи куди, бо сніг засліплює їм очі. Прокляті вони чи причинні? Та видати їм усе ж по дорозі, бо йдуть, і нікуди не приходять.
ФАТАЛЬНІ КРАПКИ
Треба ставити крапки над « І »?
Не вміє поставити крапку над «І»! - Звинувачення в нерішучості, чи незрілості… Не вміє покласти край… Осудити. Розірвати стосунки. Відрізати. Сказати: - «усе»! Розлюбити. Зганьбити. Словом, поставити крапку над «І» і довести свою дорослу рішучість, мудрість, здоровий глузд.
А я так боюся тих фатальних крапок над «І», бо це ще й засвідчити свою непомильність… Це як засвітити по комусь свічку. А коли той хтось ще живий? А якщо ця свічка у руках живої істини? Лишу Тобі Боже, довірю ставити крапки на «І».
АВАНТЮРА
Я кохала, але про заміжжя не думала…
Був я надто поважного віку і надто юною ти, і тому всьому світу ти не відважилась би розкрити наше кохання. А нині день св. Валентина і паруються птахи… А ти моє безкриле пташеня будеш сидіти у клітці збудованій мною, людьми, чи собою самою…
- Що будеш дурню з нею робити? Уже он сивієш, старієш, повужчав у плечах і потовщав у тулубі, - зжурять друзі. Вона для тебе замолода й за гарна… Покинь її. Хай не сміються люди. Бо буде вам важко і буде вам зле, і життя ні від кого не буде. Обіцяно все чітко, без облуди. Час ішов, проминав, і ледь тримались на плаву, але були, бо то усе прелюди, а от тепер – фінал. Відчував, як попросту гидує мною її та й моя мама, жона і діти. Так довго прожив у світі, що міг зрозуміти –«по-людськи», - нема у нас майбутнього. Усе для нас неможливе… Але на «кульпаркові» забракло би місць, побожеволіли нараз усі «зацікавлені особи», якби довідались «усю» про нас правду…
Я завагітнів від тебе. Бог допустив, що є для Бога неможливе? Носив тебе у собі і… повнішав, (завважили – кудись подівалася талія), цвіла буйним квітом зима, а я знай собі наповнювався, наливався. На вулицях старого Львова йшла ніде не оголошена вистава театру абсурду Ежена Потьє із двома, (у другій дії вже з одним актором). Ні, таки двома, бо той один був вагітним…
Отже, треба розлучитись. Нема нічого простішого у театрі абсурду: «Розстаємось, бо дуже кохаю тебе.» Таке я із себе зумію видушити. Проблема буде у кульмінаційній сцені, коли ми так уже по-справжньому розстанемось. Бо вже душа понад межею витривалості. Аби не бачити тебе треба ходити по Львову з пов'язкою на очах (таке вже бувало), й не стане проблемою. Вуха теж я добросовісно заллю воском. Тільки от як повернути до Львова козацьку «чайку», а її обов'язково треба повернути, бо де ж іще у Львові знайти щоглу, до якої ви, святенники, мене прив'яжете? Бо голос своєї Сирени, я ж усе рівно почую, якщо не вухами, то серцем, бо дивний тембр його звучить, то в одному, то у иншому храмі Мусите міцно прив'язати мене, особливо руки, бо вони годні будуть написати «Пісню Пісень», яка перевищить знану, і матимете нову проблему… Визнавати апокрифом чи…
Ви мусите усе це зробити статечні й второпні мої львів'яни, бо усе ще боїтесь мене, боїтесь як чуму, яку не можна спрогнозувати, супроти якої ніколи не віднайдете вакцини. Ви повинні мене боятись, бо знаєте, що вона, - моя Кохана, і належить мені, як Богові, належить світ. Не розвиватиму теми, якої не зрозумієте. Але знаю, ви підете на все, аби нас розлучити й тим самим зберегти свою «второпність». А може справа таки не у вас, чого я вами так печусь? Це ти, моя мила, ще не доросла до кохання. Це у тобі сумнів: - чи й варто приймати такий небезпечний дарунок? Та ще нашептане Злим:
- Чи й від Бога він?..
У публічній виставі Театру, обійдемось без епілогу. Бо він, відчуваю, буде тривіальний і не пасуватиме високому штилю театру абсурду…
У моєї юнки завеснілої, проблем не буде. Якщо чимось і добра молодість, то це – безпроблемністю… Обов’язково віднайдуться чиїсь теплі долоні, аби зогріти твої вічно холодні руки (бо вже й знаходились…). Я прокинусь без тебе:
- «Доброго ранку, моя одинокосте!» Мо, дружина подарує мені розкоханий спокій, і тулитиметься до мене з ніжністю реп'яха, ще й щоденно й ритмічно заколисуватиме до сну мою душу? Може я й не захочу більше прокидатись, бо за вікном уже не буде для мене життя, а так, - суцільна мряка. Житиму привидами й світлинами і буду щасливим у свідомості, що У МЕНЕ Є ТЕ, ЧОГО ЩЕ НЕМА. А по собі залишатиму лиш тінь на стіні. Лікарі глибокодумно назвуть це депресією… Насправді,трагедії не передбачається. Це не поважаний у нашому віці жанр... Усі ми як дбайливо закупоросені яблуні, що здатні на догоду збоченому садівнику родити лиш дрібні, гіркущі яблука. Традиційно, чинно й побожно. Я ж в генах чую, що нащадки зненавидять нас.
СТИГМАТИКИ
Щасливі каштани. Їм травень запалює свічі.
А нам хто освітить зневіри глухий лабіринт?
С. Антонишин.
Коли двоє ступають у свою незашлюблену весну, може охрипнути голос любові, як і зів’яти нерозпущений квіт. Ми пасуємо до себе - як квіти кульбаби: ти з жовтогарячою голівкою, а я її посивілим пухом. Забутий годинник узявся за свою катівську працю – відраховує час розлуки, (хоча ми ще разом), чи може, то він відраховує час нелюбові… Торкаю устами знайомі риси – таки уже не цілую, шукаю того, що мало б там залишитись. Бо любов, що принесла стільки болю, мала б залишати по собі бодай якийсь слід. Бодай якусь стигму…
Так безглуздо виглядаємо у цій незашлюбленій весні, як безлистяний сад. Але у його чорних стовбурах нуртують соки й він лада-хвиля зацвіте. А наші почуття зав’яли, як нерозпущені пуп’янки пролісків у твоїй руці… Вірю, що навіть безкрилі птахи годні долетіти у вирій. Але не можна у вирій тікати… від від того, що тобі зябко, як узагалі не можна втекти від погоні, яку влаштовуєш собі сам.
НЕ ДОРУЧЕНИЙ ДАРУНОК
В нас так багато не було, що не було нічого…
Ти кохаєшся у квітах. Шаленієш від троянд, зводять із розуму вишукані кольори тюльпанів. Та й ще, якісь екзотичні, яких я й не повторю, чудернацькі назви. Чекав весни. Мріяв тебе подивувати – повести у ранній ранок, прекрасний, як пташина пісня, у малу дерев'яну хату на околиці, де доживає віку пані Зваричева і щороку обсаджує свою хатинку квасолею. На весні вона втопає у квасолевому квіті. Що там мальви, що там рута! Я так хотів показати тобі той пречудовий цвіт квасолі. І запах. Що ми тямимо в запахах? Квасоля втопає у золоті бджіл, звідки вони сюди й прилітають! Таким манливим є для них отой запах. А у запахах вони тямлять краще за нас… Чи тобі дарував хто суцвіття квасолі? Чи така думка може зродитись лише у шизі поетів?
Нам не судилось дочекатись весни. Розійшлись дороги (якась дуже гидотна банальність!). Нехай уже й так. Ми справді, розбіглись та й іще по різних материках. І коли на твоїх життєвих дорогах (буде це Нью Йорк, чи Бразевіль) твій чоловік, чи коханець, гоноровий пан у кадилаку (не погоджуйся на менше, бо ти того варта!), запитає, яку піднести тобі квітку, скажи: «Найбажанішим був би квасолин цвіт, а ще б із бджілками й осами… І засвіти до нього очима… Маєш же ти право за його (чи уже, дай Боже, ваші) великі гроші побачите те, чого показати тобі я так і не встиг…
P.S. Значно згодом переконався, що мій пієтет стосовно квіток квасолі має своє виправдання, прочитав у книжці Чеслава Мілоша Придорожний песик: "Дороті Ретеллейд кілька років проводила експеримент – у неї різні рослини слухали музику. Результати тих досліджень, здається, було опубліковано у книжці "The Sound of Music on Plants". Вона пускала з магнітофона кілька годин на день важку рок-музику кімнатним рослинам, і ці рослини за деякий час, вже за два-три тижні, помирали. Листя жовкло й опадало. стебла відверталися, тікали від джерела звуку, набуваючи аномальних, гротескних форм. Натомість, рослини, яким пані Ретеллейд ставила Баха, джаз, або релігійну індійську музику "сітар", прекрасно розвивалися, були сильні, а стебла, наприклад, квасолі, мандрували до джерела звуку, обвивалися довкола динаміків і навіть пробували через якісь шпарки втискуватися досередини". Як мало знаємо ми про квасолю!
Назва матеріалу | Дата | Жанр | Кількість голосів |
---|---|---|---|
Буся | 29/12/2009 - 14:07 | Оповідання | |
Цьотка Цяпкова | 30/12/2009 - 12:11 | Мініатюра | |
Тета Радчукова | 30/12/2009 - 12:47 | Мініатюра |