Таке п'янке, таке спекотне літо (Марсель, 1987)
Варвара Серафим — 13/04/2009 - 14:03
Збірка: В шухляду
Порожнім літнім двориком лікарні йшла елегантна пані. Здалеку не було видно, брюнетка вона чи блондинка, скільки їй років, але медсестра-прибиральниця, що прополювала на клумбі траву, вирішила, що то велика цяця. Варто було лише детальніше поглянути на те, як вона одягнена: шовкова сукня ніби й приховувала від перехожих принади фігури, але насправді, у кожній складочці, в кожному вигині світу оголювалася чиста жіночність, у найкращому її прояві. Можливо, фіолетовий колір і не найкращий варіант для спекотного дня, проте тканина крім власного, темно-фіолетового, ставала то зеленою (коли жінка минала кущі), то блакитно-сірою (коли проходила повз фонтан), то червоною (цього разу винні червоні Піонії). Ансамбль довершувала напівпрозора шаль, яка майстерно огортала голову незнайомки так, що не було видно обличчя. І, звісно, неодмінний атрибут нашого часу – великі, на пів обличчя, темні окуляри.
Медсестра була найнижчою в ієрархії найкращої в країні здравниці. Їй не можна було навіть зробити уколу хворому чи привести до тями непритомного. Для цього в штаті була понад дюжина дипломованих спеціалістів, які навчалися за кордоном, говорили поміж собою лише французькою або англійською, і поза роботою виглядали не гірше, аніж ця пані. Думки побрели у забороненому напрямку. А роботи залишалося чимало: прополоти ще декілька рядочків квітів, що їм набридали бур’яни, замести усі доріжки в парку, а їх аж 16, протерти вікна у директорському кабінеті, коли він вийде обідати, вимити підлогу в коридорі... Агнесс, забувши про відвідувачку, миттю повернулася до роботи. А дарма, вона могла б побачити дещо цікаве.
Що ближче Марі підходила до святилища Гіппократа, то тяжче ставало їй на серці. Плечі повільно опустилися, хода обважніла, серце скажено застукотіло. Альтернативи немає, це вона вирішила для себе давно, але ж чому так боляче... Треба, переконала себе „залізна леді”, так треба. Цим я відводжу від себе небезпеку бути поглинутою дрібницями. Натомість ж моє ім’я, моє обличчя знатимуть мільйони. І, Маріє, свята моя покровителько, не осуди, не прогнівайся, заради усього сущого вбережи мене. І її...
Логічні аргументи, здається переконали Марі у правильності її дій. Залишивши хоча й масивну, проте модну сумку на лавці поряд із входом, вона як пташка впурхнула у медичний заклад, і навіть на вулиці було чути, як весело вона щебече-жартує із юним інтерном, а потім... А потім її роль тимчасово у цій розповіді відходить на задній план.
Більше Агнесс її не бачила. Вона й думати забула про городську цяцю. Закінчила роботу на грядці, помила руки під маленьким краном, який облаштували на вулиці спеціально для обслуговуючого персоналу, відпочила хвильку, і знову побігла до праці.
Гм... Пані забула сумку. Проте ні торкатися дорогої речі, ані йти доповідати директору медсестра не насмілилася. Таке тут іноді буває. Уявила собі його перекошене від злості обличчя, і крики, крики на пів лікарні, „Невже ви гадаєте, що серед персоналу нашого благородного закладу є злодії??? Що хтось може поцупити сумку пацієнта??? Чи може вам спало на думку, що інші пацієнти поласяться на легку здобич? Щоб ви знали! Заклад ретельно охороняють! У нас лікуються високо посадовці, заслужені діячі культури, і навіть сам.... сам.... ” Тут директор зазвичай починає затинатися, і далі продовжує вже звичайним голосом „Занесіть туди, де взяли. А якщо почнеться дощ, поставите у нішу для загублених речей. Розмова закінчена.” Під кінець надто емоційної лекції пана Брутто, в Агнесс починало нити серце, вона йшла у свої апартаменти, випивала склянку теплої води з медом, оскільки рішуче була противником усіляких медикаментів, і засинала на годинку, щоб прокинувшись, знову взятися за обов’язки.
Пані забула сумку... Медсестра ніколи не мала такої гарної торбинки. Вона трохи подумала над тим, що не гоже такій тендітній леді носитися з великою, як у боксера сумкою, хай навіть вона куплена у відомого модельєра, що його прізвище є на фірмовій нашивці. День минув надто швидко, приїжджали ще якісь відвідувачі, байдуже минали сумку, сновигали туди-сюди симпатичні, як на підбір, лікарки, і не менш симпатичні лікарі, на Францію опускалися сутінки, дворик здравниці поринув у запах квітів, листя, набув кольору рожево-помаранчевого шоколаду, наповнився звуками нічних пташок, джерельця, що протікало в парку, шелестом листя і майже нечутним щемливим ниттям, що міг належати лише покинутому щеняті.
Через годину парк наповниться музикою, гамором, високоповажні й високо шановані пацієнти вийдуть у своїх розкішних вечірніх сукнях та витончених костюмах на вечірній моціон. Повільно прогулюватимуться парком, розмовлятимуть про високі істини, найбільш емоційні вигукуватимуть патріотичні гасла, від чого пані зморщуватимуть скрушно лоба: „Немодна тема, ой як немодна, і куди докотиться це нестерпний мсьє Поль”...
До цього часу Агнесс повинна була ще раз пройтися парком, накрити чохлами крісла й диванчики на літньому майданчику, що в глибині парку, і знайти щеня. Воно своїм дзявкотом може роздратувати місцеву публіку. Для директора ж, який трясеться над своєю посадою, найменша скарга стає трагедією, тоді спалаху емоцій уникнути неможливо.
Методично переглядала у кущах, біля лавочок і під ними, в заростях півоній й інших квітів. Підійшла до входу в заклад, здається, там було чутно найголосніше. Біля сходів теж не знайшла нічого. Врешті, погляд випадково сфокусувався на згубі вранішньої відвідувачки. Ось воно що! В лікарню вхід із тваринами заборонений, ото й пані залишила цуцика на вулиці, а потім чи то їй стало недобре, чи спішила кудись, забула бідну тваринку на лавці. „Не переймайся, все буде добре, не плач, маленьке” – бурмотіла тихенько медсестра. Сумка не мала замка, тільки делікатні ґудзички, через щілинки можна було б поживитися кишеньковим злодіям. Поки розщіпала, щенятко сиділо тихо. А коли, врешті, справилася із хитрим замком... Заціпеніла від несподіванки... У сумці, три четверті якої займали рожеві тонесенькі шматочки тканини, лежало заплакане нещасне... маля.