– Я люблю приходити в сад, коли споночіє. Тоді все навкруг стає зовсім іншим, не таким, як удень. Справжнім.
Довкола тихо, та насправді ніхто і ніщо не спить. Хіба що так, дрімає на пів-ока. Перша заповідь нічного життя - кожної миті залишатися насторожі. Аби дожити до ранку.
Совам до того байдуже. Вони вичікують на необачну здобич і - зрідка - регочуть. Чому? Ніхто того не знає. Мабуть, у них просто веселий характер. А ще вони уміють передбачати майбутнє. Принаймні, у це вірила моя бабуня.
Старі покручені яблуні вигрівають до місячного сяйва вузлувате гілля і милуються чудернацьким плетивом власних тіней.
Інколи місяця немає, проте так навіть краще. Значно ефектніше, знаєте...
А найбільше мені до вподоби, коли падає туман. Молочний, густий, просякнутий спогадами і осінню. У ньому так легко заблукати. Забути.
Сад має певні таємниці, хоча мене вони й не цікавили ніколи. Я просто люблю блукати між деревами, збивати ногами росу, дихати запахом принишклого листя і ще чогось, терпкувато-солодкого...
Ну і, звісно, я повертаюся сюди переважно через гойдалку. Нічого особливого, два перешерхлих мотузки, прив’язаних до гілки, та відполірована часом неширока дощина, - от і все. Але скільки задоволення вона дарує мені від ранньої весни до пізньої осені...
Звичайно, коли надходить зима, сад втрачає для мене свою привабливість. Борсатись по коліна в снігу, - ні, даруйте, це не для мене. Тоді я перебираюся на запилюжене горище будинку і товаришую там з мишами та павуками.
Але це далеко не так весело, як гойдалка...
Дівчина зітхнула й замовкла. Її серпанкова вуаль стелилася по землі й ворушилася з кожним подихом вітру, як жива. Якийсь час незнайомка тихо спостерігала за мною. Ніби зважувала щось подумки. Мені стало трохи моторошно від її загадкової посмішки, але воднораз – напрочуд затишно, наче я нарешті відшукав щось давно загублене.
– Розгойдай мене, будь ласка, – зненацька попросила вона. – А я за це тебе поцілую…
У дотику її губ вмістилося усе – смак перестиглих суниць, солоного морського озону, вершкового морозива, запах троянд і свіжого сіна…А потім все зникло так само швидко. Зостався тільки холод. Останнє, що вловив мій згасаючий погляд – гойдалка, що розхитувалась вгору-вниз, вгору-вниз, все вище і вище, аж до запаморочення…Вона була порожньою, але я не здивувався. В цю саму мить я помер.