Невагомість далекого
Вітер Ірина — 5/02/2009 - 01:00
і вони забувають тонкі леза хвилин, розбиваючись,
бо метеликами вмуровані у залишки сірих фільмів,
цегляними думками вицвіли і скляним гербарієм,
де сліди на піску очорнені, де сліди незрівнянно білі,
один поштовх до вічності - й терезів половину знищено,
кудись падають кроки - в міста і сніги, й підошви -
до солоних водойм, що давно уже стали прісними,
і будуються люди, лягають на води - досить,
по житті мала чайка любила сік розмариновий
і втішалася ним до зими, - це сливе homo sapiens,
сховай крила нещасна, бо стечуть гіркою малиною,
бо вмурують тебе у цей світ до зорі невчасною...