****************
Ihor Zubrytskyi — 30/01/2008 - 14:09
Збірка: Світлини часу
Кричати не було змісту. Я не пам’ятав, як тут опинився, не пам’ятав хто ці люди, єдине що пам’ятав – це кулак, що зависав над обличчям останні п’ять секунд. Далі знову втратив пам’ять.
***
– Все буде добре, він скоро поправиться. Не хвилюйтеся так, його організм молодий і сильний, – говорив ніжний жіночий голос.
– Ви так думаєте? – почулися схлипи.
– Звичайно, – пробилися нотки співчуття.
Хто я? Чи може доречніше запитати: де я? Знав точно одне: моє тіло лежало на дуже незручному ліжку. Де я міг таке роздобути? Може Ліза порадила мені? Стоп, хто така Ліза? Кулак. Я здригнувся. Кому він належав і що хотів від мого обличчя?
Скільки запитань. Відповідей нема.
В кімнату зайшла жінка, дуже приємної, материнської зовнішності. Я зрозумів – це медсестра. За нею зайшла моя матір: обличчя перекошене від утоми, біля очей чорні кола, волосся вже давно почало сивіти. Вона заплакала.
– Мамо… – промимрив я, але потягнувся чогось до медсестри.
– Не хвилюйтеся, – склалося враження, що вона зверталася до нас обох. – Таке буває. Ми підлатали його, а пам’ять незабаром повернеться.
– Я не хвилююся, – сказав я і дурнувато посміхнувся. Ще не відійшов від анестезії. Хо, хо – я почав згадувати. Ото несподіванка. Так я був під анестезією, новина. Чому мене ніхто не попередив? – А хто я?
Мама просто таки розридалася. Медсестра взяла її за плечі і вивела з кімнати, виходячи погрозила мені пальчиком, як неслухняному маляті.
***
– Ви можете щось згадати? – пройшов тиждень з дня моєї виписки і слідчий намагався взнати що ж таке сталося в минулому.
– Я вам уже неодноразово повторював: не можу! Скільки раз ще сказати це?
– А ви постарайтеся, постарайтеся.
– Чого це я маю старатися, ви розумієте мене болить голова, я хочу…
– Ви хочете!!! А борг на п’ятдесят тисяч доларів під заклад квартири ви не хочете?
– Що? Перепрошую…
– Так, так. Ви правильно мене зрозуміли. Що, не пам’ятаєте? Так я вам дещо уясню. Пора вже. Двадцять першого січня дві тисячі п’ятого року ви взяли у банку кредит. Безневинний кредитик, як заставу виставили житло. В цілях кредиту написали: бізнес. Вам повірили, бо кредит був дрібним. Але ось у чому штука, на наступний день ви пішли в інший банк і взяли кредит там. Потім ще в двох. І плануєте провернути це дільце ще й у п’ятому. Далі ви зникаєте. На тиждень. В останньому банку ви не закінчили операції і працівники вирішили перевірити надійність вашої застави і знаєте що вони виявили?
– Еееее…
– Вони виявили, що квартира то вже заставлена і не один раз. Дивна ситуація?... А далі ще цікавіше: через тиждень після зникнення ми знаходимо вас біля мосту на Персенківці, та мало того, з начисто відбитою пам’яттю. Дуже дивна ситуація. Ви погоджуєтеся?
– Мені здається що це прикра, а не дивна ситуація.
– Аааа, вам здається… Ну то як. Не хочете чогось розказати?
– Хочу, але не можу…
– Ви б хоч матір свою пожаліли. Така хороша жінка, а такого невдячного сина виховала…
– Я нічого не пам’ятаю!!! – я зіскочив з стільчика і кинувся на цього надоїдливого поліцейського. Так як я майже нічого не пам’ятав з свого минулого, узагалі нічого, то на цьому службовці я прагнув зігнати всю свою ненависть і страх.
Але не вийшло. В камеру вбігло двоє громил, дали мені по нирках, а один добряче гупнув по голові…
– В голову не бити! Оболтус ти тупорилий, – вилаявся мій добродушний допитувач. Мені чомусь стало так добре і приємно, все видавалося таким рідним. Я поплив у тумані…
***
– Ну як тобі? – хм. Як мені – дивно. – Дивно.
– Ще б пак. Ти головне пам’ятай: я любов.
– Ти? Де ж таке тіло нічогеньке роздобула?
– Це все деталі, твої сни. Я любов.
– А в любові є ім’я?
– Є. Але тобі ще зарано знати його.
– Чого ж так. Я б залюбки дізнався. Не люблю абстрактних людей. Ти знаєш хто це?
– Розкажи мені…
Дівчина напівсиділа переді мною на низькому дивані. Вона заглядала в мене своїми синіми очима, які нічого не виражали і білозубо усміхалася. Чогось детальнішого про неї я сказати не міг, бо все чомусь топилося у густому димі, що добряче смердів тютюном, але з сумішшю ще якихось сильніших дурманів. Що саме це було я не міг розібрати, але голова йшла обертом.
Кімнату було ледь видно: на стінах якісь потерті картини, на одній висів навіть килим, біля нього – невелике вікно. Зачинене.
Де це я?
– Абстрактні люди – це ті які не називаються. Або називаються так, ніби вони інші. Знаєш таких?
– Ні. А ти?
– Знаю.
– І як вони тобі?
– Хто? – я почав забуватися.
– Люди.
***
Прокинувся все на тому ж незручному лежаку. О Боже, ну чому тут так незручно?
– Моє шанування.
– А ви хто?
– Я психіатр. Мене до вас прислали, покращити ваш психічний стан.
– Справді, а хто?
– Це вас не повинно цікавити. А от що повинно, так це пам’ять. Ви любите круасани?
– Круасани?
– Так, саме їх.
– Хороше запитання. Я їв їх кілька раз, але щоб любити, щось не пригадую.
– А де ви їх їли?
– Дайте згадаю… На Дудаєва, знаєте, є така одна цукерня.
– Знаю, знаю. Ви любите їсти самі?
– Чого ж сам, з друзями… з нею. З нею!
– Хто така вона?
– Вона це жінка з мого сну, кімната повна туману, вона назвалася любов’ю…
– Ви їли з нею круасани в цукерні?
– Хм. Якій цукерні?
Лікар посміхнувся. Я не знав що викликало у нього веселість.
– Я знаю цукерні на Валовій, Староєврейській…
– А як ви ставитеся до тієї що на Дудаєва?
– Ніколи не був.
– Справді, – психіатр знову посміхнувся і щось записав у нотатник. – Відпочивайте.
Він так говорив ніби мені залишався якийсь вибір. А може все ж залишався? Я поглянув у вікно – заґратоване. Ні, мені залишається лише відпочивати.
***
– Коханий. Ти як?
– Так собі?
– Знову снилися жахи?
– Чому зразу жахи, мені снилося море, довге, ні, навіть безмежне…
– Ти підбріхуєш мені. Чому? Я тобі не подобаюся?
Я її уже колись бачив. Сині очі. Їхній пустий вираз нагадував мені щось. Але що?
– Хто ти?
– Я любов.
– Це я вже чув. Щось нове можеш сказати?
– Можу сказати хто ти.
– Справді, хм, давай.
– Ти маленький дурник, але хороший і дуже розумний.
– Цікаво, так я дурний чи розумний?
– Ти навіть не здогадуєшся, який ти розумний.
– Чесно…
Я встав з ліжка. Воно було м’яким, але це відчув лише тоді, коли піднявся. Знайшов свої речі. Їх було небагато, отже надворі літо. Хороша думка. Зігріваюча.
– Ти знаєш, я б вийшов на вулицю, а то щось мені душно тут, – туман знову нависав і мене почало від нього піднуджувати.
– Добре. Ти пам’ятаєш те що маєш зробити?
Я закляк, задумливо чіхаючи потилицю.
– Я мав щось зробити… Може нагадаєш?
– Аяяяяй, поганий хлопчик, дуже поганий. Тобі ще треба зайти в банк, такий хороший, блискучий і добрий.
– Ааааа , протягнув я. Останній?
– Молодчинка, я завжди знала, що ти молодець.
– Все буде зроблено як ти побажаєш. Ти ж моя любов і все для тебе.
Вона усміхнулася і моє серце розтануло і стекло в шлунок.
***
– Ви хочете мені щось сказати?
– Ви хто?
– Хороше запитання. Я психіатр. Ніяких асоціацій не виникає?
– Аааа, лікарю, якраз ви мені й потрібні.
– Чудово. Слухаю, – він підсів ближче. Чогось оригінального в цьому лисіючому підстаркуватому панові я не помітив. Хіба що окуляри в завеликій оправі, які весь час сповзали йому на кінчик носа, але це були дрібниці.
– Ви знаєте, мені сняться дивні сни. Мені здається що вона божевільна…
– Хто вона?
– Дівчина зі сну. Вона називається любов’ю і хоче, щоб я зайшов у банк. Ви уявляєте собі. У банк! Я ж її навіть не знаю, а вона хоче? Ви розумієте мене?
– Звичайно, я все розумію, продовжуйте.
– Нема що продовжувати, знайдіть її і посадіть. Вона хоче щоб я пограбував банк!
– Що ви, що ви… Це ж нісенітниця, – він зайорзав на стільчику і, витягнувши хустинку, витер нею ніс. – Ви це зробили?
– Звичайно ні, я хочу це припинити. Ви допоможете мені?
– Ви самі можете собі допомогти.
– Справді?
***
Кулак гамселив мою скулу. Уже другу.
За розмитою постаттю чоловіка, хазяїна кулака, я помітив нечіткий силует жінки.
– Ох дурнику ж мій дурнику, де ж ти пропадав? Усе зіпсував. Ти ж мав сходити в банк. Останній. Туди й назад. І все. Залишилися б тільки ти і любов. А тепер. Аяяяяй.
Я знав цей голос. Тільки от хто вона така згадати не міг. Чому?
– Нам доведеться усунути тебе. Ти проблема. Розумієш? …бути проблемою певне неприємно. Могло ж бути все по-інакшому. Ну що ж, твій вибір… Пішли уже досить, він сам дійде.
– Може уже доведемо дєло до кінця, щоб потім конци у воду, а то…
– Та пішли, от дорогою їде якась мигалка. Свалюємо…
***
– Лікарю… Ви мене вилікуєте?
– Вилікуємо. Але не зараз.
– А коли?
– В іншому житті.
– Чому?
– Вам Ліза привіт передавала…
– Лікарю… не треба…
– Ви знаєте, у мене дві дочки, а освіта сьогодні дорога.
Мені у вену встромили голку. Я хотів закричати. Але не вийшло. Губи оніміли. Далі оніміння розплилося по всьому тілу і я міг лише по-собачому дивитися на лікаря.
– Ви були хорошим пацієнтом, за вас добре платили. Але вам уже пора. Це вам же на користь. А то знаєте, з такими боргами як у вас, я би вибрав смерть.
Біла точка віддалялася і все заповнювала темнота.
– Прощавайте.
Я хотів сказати „не йдіть”, але раптом стало так ліньки і все втратило зміст, залишився лише туман…