До лампи із метеликами стрибав,
Та він літать не вмів з народження,
Тому й узяв його один на плечі,
І полетіли всі увись, на світло електричне.

Щасливим був він невимовно,
І чув симфонію чудну,
Усі музичні інструменти,
Зібрались разом і зіграли,

Лиш потім зрозумів,
Що оцей політ,
Отак впливав на нього,
Але потім це було.

Він своїм носом відчував,
Як сусід палив шкарпетки,
Нові були зовсім,
А може й не сусід то був.

Мозок подавав йому сигнали,
Про те, що їхні справи,
Хороші є й чудові,
До лампи трішки, треба потерпіти.

І ніс йому сказав:
„Закрий мене, щоб я не знав,
що вариться в он тому казані,
що булькає на тій плиті”.

Закрив він носа,
Та усе ж відчув,
Капуста з його нервів там кипить,
Та й хай кипить і так згорить.

Згорить усе, усе в вогні потоне,
І він згорить,
Від лампи жар вже відчуває,
Та з радістю він помирає.