- Хіба небо може бути так далеко? – думала Мар’яна, лежачи на траві. Потім вона повільно потягнула руку догори й провела нею у повітрі. – Ось же воно. Я гладжу небо рукою й відчуваю його невагомість. Важко повірити, що зараз в іншому місті, країні, будь-якій частині світу воно те саме. Можливо, іншого кольору, але ж те. Чому я раніше не помічала його величності? Ми так мало про нього знаємо. Воно скрізь і ніде...
Хтось ззаду підкрався до Мар’яни й заплющив їй очі, затулив долонями небо.
– Ти знову все зіпсував, – сумно мовила дівчина.
Вона зверталася до високого чорнявого хлопця приблизно її ж віку, а, може, й старшого. Він сів біля неї, легка усмішка промайнула на його вустах і хлопець мовив:
– Тобі не можна так часто мріяти. Твої фантазії скоро поглинуть тебе.
– Ти нічого не можеш знати про мої фантазії, Артеме. Вони лиш мої, і я не спроможна про них розказати, навіть, якби й хотіла. Їх неможливо пояснити чи зрозуміти.
– Ти дуже цікава останні... все своє життя. Але мені це подобається, бо я тебе кохаю.
Мар’яна зробила вигляд, що не почула, бо вже звикла до цього. Вона піднялася й заходилася розпрямляти прим’яту траву, на якій щойно сиділа, руками. Та в неї нічого не виходило. Від хвилювання дівчина почала бити землю, куточки її очей засяяли, на них показалися сльози. Декілька секунд вони стійко трималися, боячись зірватись, але потім не витерпіли й просто скотилися одна за однією. Артем постійно спостерігав за дівчиною, і йому була незрозуміла така реакція, хоча він знав, що від неї можна чекати чого завгодно.
– Мар’яно, що ти робиш? – хлопець схопив її за руки.
Та зупинилася. Лише опустила очі. Тиша тривала протягом декількох секунд. Розуміючи, що дівчина заспокоїлась, Артем відпустив її. Він знав, що зараз повториться те, що трапляється кожного дня: вона втече. Так і сталося.
– Мабуть, знову побігла на гойдалки, – подумав хлопець і пішов услід.
Він мав рацію. Дівчина була в саду. Вона гойдалася так легко, що здавалося, ніби зараз же зірветься й злетить у небо. Вітер грався з її кучерями, намагаючись заплести коси, але Мар’яна немовби тікала від нього, тому волосся лише плуталося. Артем підійшов ближче, але дівчина його не помітила, бо була із заплющеними очима. І тоді хлопець зрозумів, що мрії й тут її знайшли. Раптом вона мовила:
– Артеме, я хочу в небо.
– Звідки ти дізналася, що це я? – здивувався хлопець.
– Ти єдиний, хто завжди перериває мої мріяння.
– Про що ти думала Мар’яно? – зацікавився хлопець.
Дівчина почала гальмувати ногами по землі, а потім зовсім зупинилася. Вона нарешті розплющила очі й запитала:
– Артеме, ти коли-небудь помічав небо?
– Небо? – юнак подивився вгору. – Звичайно, воно ж над нами.
– Так, але чи думав ти про нього? Чи розумів, навіщо воно нам?
Артем не знав, що відповісти, щоб не образити Мар’яну, тому просто промовчав. Він дивився на дівчину й чекав, чим же здивує вона його цього разу.
– А я думала. – мовила Мар’яна. – Та цього мало. Я хочу бути ним, завжди відчувати таку ж легкість, як оце зараз на гойдалці. – вона знову заплющила очі й почала розхитуватися на гойдалці ще вище.
– Раз-з-з... Два-а-а... Раз-з-з... Два-а-а... – вихоплювалося з її вуст.
Артем сів на сусідній гойдалці. Почав малювати ногою на землі коло.
– Цікаво, як воно: бути залежним від мрій, жити лише ними. – думав він. – Скільки її знаю, вона завжди захоплювалася чимось, або ж щось захоплювалося нею. І скільки фантазій намагалося підкорити її. Все почалося в шість років, коли їй захотілося жити в траві. Вона її досі обожнює й ставиться, як до живої істоти. А як же вона плакала, бачачи косарів. Мар’яна бігла до них та благала не скошувати трави. Та ті лише відганяли її геть. Потім їй заманулося бути росою, щоб кожного ранку бачити траву, відчувати її свіжий запах, бути з нею. Найцікавіше було, коли їй захотілося політати в тумані. А я, прагнучи бути з нею весь час, кожного туманного ранку біг, щоб розбудити її й сповістити про те, що сьогодні, мабуть, в неї вийде злетіти...
– Що з тобою, Артеме?
Хлопець розплющив очі й побачив перед собою Мар’яну. Вона усміхалася й була зовсім несхожою на ту дівчину, яка щойно щось молола про небо.
– Тільки не кажи, що ти мріяв: я в це ніколи не повірю. – іронічно мовила вона.
– Чому ж? Не думай, що лише ти вмієш мріяти.
– Я так ніколи не думала, але ти точно не вмієш. – Мар’яна стояла на своєму.
Дівчина почала хитати гойдалку, на котрій сидів Артем. Вона була надзвичайно спокійна й урівноважена, мрії покинули її і тепер дівчина керувала сама собою.
– Мар’яно, мріють, без винятку, всі люди. Але ти не така, як всі. Ти не можеш себе контролювати, коли знаходишся в полоні фантазій.
– Це – неправда! – закричала дівчина й хитнула гойдалку сильніше.
– А ще в тебе ненормальні фантазії, ти мрієш про небувале. – хлопець нарешті вимовив те, що боявся сказати протягом багатьох років. Зараз він звідкись набрався сміливості, а, може, просто вирішив скористатися врівноваженістю дівчини, сам цього не розуміючи.
– Що ти кажеш? – дівчина витріщила очі. – У моїх мріях немає нічого ненормального.
– Невже? – Артем зліз із гойдалки і йому вже було все одно, якою буде реакція Мар’яни. – То ти вважаєш, що мріяти про життя в траві – це нормально? Плакати через зім’яту траву? А як можна хотіти бути росою? Це ж взагалі якесь божевілля! Я вже мовчу про туман... – хлопець замовк. Він розумів, що вже достатньо вразив Мар’яну. Хлопець знав усі можливі вирази обличчя дівчини, але такого він іще не бачив. Вона не заплакала, як хлопець цього чекав, не почала його бити, а просто стояла нерухомо. Її обличчя зблідло, а зіниці очей зовсім розширилися. Артем точно знав одне: цього вона йому ніколи не пробачить.
– Нарешті. – тихо мовила Мар’яна. – Нарешті ти довів мені, що в світі немає людей, які мене розуміють.
*****
– Раз, два, прокидайтесь!
– Що зі мною? Де Мар’яна?
– Заспокойтеся. Яка Мар’яна?
– Моя Мар’яна! Лікарю, поверніть мене до неї!
– Почекайте. Розкажіть детальніше, хто така ця Мар’яна?
– Це... дівчина з моєї юності. Я кохав її, а потім...
– Не стримуйтесь, плачте, тільки скажіть мені, що ж сталося з цією Мар’яною.
– Ні. Поверніть мене, я маю її зупинити. Це я в усьому винен.
– То що сталося?
– Вона... вона...
– Вибачте, Артеме, вона померла?
– Ні – небо її забрало.
Лікар вийшов у коридор і підійшов до жінки, яка вже давно на нього чекала.
– Що з ним? – запитала та.
– Типова ситуація: трагічне кохання в юності. Скажіть, Вам знайоме ім’я Мар’яна?
– Мар’яна? Ні. У мене немає знайомих з таким іменем.
– А у Вашого чоловіка?
– Не знаю. Він ніколи не розповідав.
– Все одно ми його не виписуємо.
– Як? Ви хочете сказати, що він постійно буде в приміщенні?
– Так. А що?
– Але йому не можна.
– Чому ж?
– Г-м-м, навіть не знаю, звідки це в нього, але Артему стає дуже погано, коли довгий час він не відчуває над собою неба.
КІНЕЦЬ!
Кількість рецензій: 1
Середня оцінка: 10.00
Про автора
Ім'я
Анна Чай