Велике і пусте ніщо
іван — 31/12/2007 - 06:04
І знову крик...Знов сварка через велике і пусте ніщо...О, як мені це вже набридло...Як хочеться кудись втекти...закритись...Та хіба не закривався у собі...
Як хочеться спокою і гармонії хоч трохи..Рівноваги так прагну і впевненості...
...і ніжності повної розуміння...Пестощів й кохання щирого...Щоб любила і любив, але щоб взаїмно...
Наївно стараюсь знайти рятунок у внутрішньому світі...
Дивно, та вже навіть шукав примирення...Почав звикати я до всього...Пристосувався...І звичними вже стали сварки й істерії...І крик такий вже звичний...Буває, що відчуваю потребу в ньому...
На два дні б я випав із життя, але хіба варто? Повертатись доведеться і далі нестиме тіло хрест до свого кінця...У небуття так повільно і так важко йдуть побиті ноги...Та так важко...такі вимушені мої кроки...така хода моя непевна і очі щось шукають на боці...
Втеча...Тікати від себе й томити тіло...Хіба ж це вихід? А потім, мов той блудний син, приходити знов із своїми вибаченнями...і знаючи, що завтра знов втечу, благати прощення...
Я вже тобі набрид і ти мені, якщо чесно, теж...Але самотність більш нестерпна...І ми це знаєм, і це єдине, що нас разом тримає...
Вдаєм...показуєм прикрашені брехнею почуття на людях...і на самоті, буває, забуваємся і граєм в щастя...таке нікчемне щастя...убране в підлий сміх...
...Напоспіх складуємо план на завтра...Малюєм мрії на ніч...
...і обережено, щоб сварку знову не почати, сперечаємся про завтрашній сніданок...
Та, як завжди, випадково порушує гармонію цю штучну кіно...бо вже реклама, бачте, закінчилась...
...і потрібно життя подати таким, як воно є - монотонним, застиглим на скронях розчаруванням...