Поема Вічного Шукача
Оля Ярмуш — 14/11/2008 - 13:00
Тиша проходить крізь мене,
мов лезо стального меча.
Неба блакитні знамена
палить вечірня свіча.
І Всесвіт на плечі лягає,
й безмовна дорога шукань,
і віра, як вогник над плаєм,
змагається з вітром вертань.
"Хто ти?" - питає Свідомість.
"Я - привид,"- говорить Душа, -
шляхам продалась я, натомість
отримала голос вірша.
Оспівую тихі озера,
дороги далекі й чужі.
То бардом, а то менестрелем
кричу до своєї душі.
Та Слово уже було сказано,
немає зворотніх заклять.
і Місяць мінливими фазами
над шляхом моїм, наче тать.
І вічні дороги під зорями,
і світ на долоні моїй.
З морями і небом, і горами,
в компанії диких стихій
шляхи мої тягнуться вітряні,
і обрій - як танучий лід...
Я йду - і зірки мені літери,
і муза для мене - весь світ!"