Чому сумує осінь? Тихий день
За вікнами мені розповідає
Бувальщину або казки – не знаю,
Та прислухаюсь до журних пісень.
Світ розмальовано у жовті кольори:
Жовтіє глина, вимита дощами,
Пожовкле Сонце сходить над кущами,
Вдяглись дерева в жовтий лист жури.
Цей колір – чарівник: він має хист –
Далекі речі ніби наближає,
Про щось забуте нас попереджає,
Несе притумлений, але незгаслий зміст:
Ще за часів прадавньої Аратти*
Тут жили славні люди – орії;
Ті , хто найперше степ почав орати –
Не Ареса сини, закохані в бої.
Не золотом прикрашені щити,
Не піраміди, що заклякли в тиші –
Вони лишили спадок нам цінніший:
Чорнозему розорані пласти,
Повагу сталу до садовини
І писанки химерний візерунок,
Закоханих посмертний поцілунок**
Та трохи звичаїв старовини.
Ті орії, коли надходив час
Сумного незворотного прощання,
Шануючи небіжчиків востаннє,
Червоним й жовтим ставили окрас.
Вони давно у вічність відійшли,
Але природа вже не забуває,
І в траурне вбрання ліси вбирає
Щоосені за тими, хто – БУЛИ.
Окраса горя згодом перейшла
До воїнів, які охороняли
І степ, і море; вбитих позначали
Китайки шовк й обливаний левкас.
Від оріїв і до арійських воїв,
До побратимів – лицарів степів,
До славних запорозьких козаків
Ці кольори – відзнака для героїв:
Малиновий, в якім шумує кров,
Блакитний колір, де і небо, й море,
І жовтий – згадка про колишнє горе,
І попередження, і спокій, і любов.
Дерева інстинктивно відчувають
Наближення сурової пори
І в жовтий та червоний кольори
Під осінь нашу землю зодягають.
А потім – ті довгі зимові сни,
В яких усе минуле пропливає,
А там – зелене знову оживає,
Фарбує світ у кольори весни !

• Аратта – легендарна назва протоукраїнської держави доби Трипільської культури.
** Поховання «закоханих» ( два кістяки у позі цілунку) доби трипільської культури вперше знайдено на Херсонщині у 1978р.; нині відомо три таких поховання , які належать (на думку деяких фахівців) саме до трипільців

М. Волох, Харків, ХНУРЕ