Настала Зима
sveta — 18/12/2007 - 15:12
Холодно – одягаю светра. Холодно – закутуюся в тепле покривало. Тепло – вже зігрілися пальці рук, ніг.... порожевіли... зарум’яніли щоки, в кімнаті запахло розігрітим тілом... зігрілася сама. В уяві розвелося багаття, яке затріскотіло сухим хмизом, замаячіло, пройняло жаром кімнату, нагодувало пахощами, ну хоча б, жареної картоплі, по матусиному рецепту. Сита, зігріта я заснула. Мені наснилася зима. Аж до болю реально щипав мороз, заколисував вітер перемерзлі хащі, люто крутилася хуртовина, пробуджуючи справжній ураган. Голе, босе дитятко бігло у” ніч”, кликало “день”.
“День” почув, озирнувся, навіть, зупинився на якусь мить, постояв та й пішов. То пішла остання Надія. Воно вже не бігло, просто йшло, зупинилось, застовпіло ставши кригою, пагорбом об якого перечіплялись; кюветом в який падали, не маючи сили піднятись. Невдовзі його замело снігом і” він” став величною горою, розкішні хребти якої пестили вітри, масажував мороз кланяючись, облизуючи язиками завірюх її підніжжя. Та всередині тої гори зробився вулкан – бігла Надія. Стали танути сніги, каміння заросло травою, лісами, розкішні квіти полонили запахом майбутнього життя, переливаючись на сонці, на січневому сонці веселкою, яка стала мостом.
Людина, свого часу, зуміла звести величезний міст у надра духовного світу, та хтось на його кінці збудував ворота, без замків, без дверець – стіну прожитих років. І лише погляд добра зможе розбити каміння...
Холодно – одягаю светра. Холодно – закутуюся в тепле одіяло. Тепло... та розумію, що ковдрою не зігріти душі.