МАРГО
Саме на цій сцені колись танцювала відома балерина Анна Павлова, тут співав ’’золотий голос Росії’’, Шаляпін, тут звучала творчість Чайковського, Рахманінова, й саме тут тепер ступають пуанти Марго, на сцені Одеського національного театру балету та опери.
Білети як завжди розкупили заздалегідь. Й ось настала ця мить, в залі вимкнули світло, зазвучала музика. Чорний лебідь вимальовував неймовірний танець краси та грації. Вісім піруетів, класичні варіації, фантастичні розвороти в повітрі. Здавалося тіло Марго не знало сили тяжіння, в цієї маленької жіночки начебто виросли крила, як в справжнього лебедя. Люди які прийшли вперше, й не були особливими цінителями балету, дивилися на цей танець затамувавши подих. Час ніби перестав існувати, був лише танок душі, Марго й музика стала єдиним цілим. Номер доходив кінця, ще один пірует і чорний лебідь впав бездиханний на сцені. Завіси опустилися, задоволені глядачі аплодували стоячи.
--Що з тобою, Марго? –за кулісами почалася метушня. Хтось викликав швидку, хтось побіг за нашатирем.
Марго вже третій рік на сцені, повна здоров’я та життєвих сил дівчина ніколи не робила помилок на сцені, ніколи в неї не було падінь, що могло трапитись тепер?
Дівчина відкрила очі, поряд сиділа матір з заплаканими очима, пахло ліками.
--Маргарито, донечко, як ти почуваєшся? --підійшов до ліжка запитав батько.
--Я не відчуваю свого тіла, що сталося?
Очі матері знову наповнилися сльозами.
--Все буде добре, донечко. –якось невпевнено пролунав голос мами.
Марго відвернула погляд до вікна, сонце було вже високо, скільки ж вона проспала, може ніч, може добу… Що з нею трапилось? Танець, музика, наповнений зал, падінння…
--Мамо, що зі мною?
--В тебе травма хребта, на сцені невідомо звідки взялася велика, масляна пляма, ти посковзнулася на ній і впала. Хто міг це зробити невідомо. Лікарі мають надію що ти все ж станеш на ноги. –батько опустив очі, важко було казати неправду власній дочці.
Ранок був похмурий. На огляд прийшов лікар в окулярах, він здавався старим, чи то окуляри додавали йому років, чи відбиток чужих бід відпечатались на його обличчі.
--Лікарю, ви мусите сказати мені правду. –тихо промовила Марго.
--Мені важко це казати, але ти не зможеш ходити, в тебе відмовили ноги. –з співчуттям мовив лікар. Чи може йому було байдуже до чужої біди, й співчуття було нещире…
Марго лежала й дивилася в білу стелю, не хотілося ні про що думати, але ті думки ніби вітер вривалися в її маленьку головку, від тих думок серце стискали гарячі кліщі. Вона, відома танцюристка, неймовірно талановита, людина яка жила танцем, вона не зможе ходити? Маячня. В двері тихенько постукали.
--Привіт, Марго. Як ти? –привітався один з гостей. Це були друзі з театру.
Знов співчуття…
--Ми будемо тобі допомагати, будемо привозити тебе до театру. Що сталося те сталося. Як виявилося, одна заздріслива балерина просто налила на сцену оливкової олії, в неї не складалося на сцені, не ладилося в особистому житті, а Марго така успішна, така талановита…
--Ми тобі співчуваємо. –знову посипалися слова які підкреслювали безпорадність дівчини.
--Облиште мене. Я не каліка! Чуєте, я не каліка, я не потребую ваших скупих співчуттів. –голос Марго зійшов на крик.
Коли всі покинули палату Марго розплакалась, сльози здавалось нескінченні.
В аеропорт Маргариту проводжали батьки, за бажанням більше нікого не було. Батько котив інвалідний візок, матір несла невеличку сумку з речами, Марго практично нічого не брала з собою в подорож, так, декілька речей й пуанти.
Переліт пройшов добре, в аеропорту Далекого Сходу дівчину зустрічав давній знайомий, гарний друг. Він обрав собі життя в тиші й пошуках істини. Август був монахом, він запросив дівчину до себе трішки пожити в монастирі. ’’А він помужнів’’ –подумала Марго й посміхнулася.
--Ну що, Августе, як тобі живеться на батьківщині пращурів?
--Ходімо, розкажу все по дорозі. –посміхнувся Август.
Минуло півтора року як дівчина перебувала в монастирі. Її віра не змінилася, Марго так і залишилась християнкою, але дещо в цих буддистах було таке, чого вона не бачила на Україні дивлячись в очі оточуючим. Вона почала сприймати життя інакше, постійні тренування Учителя давалися взнаки. Марго читала свої молитви зустрічаючи схід сонця, вона почала писати книгу, вона сміялася щодня, й здається вона закохалася...
Прокинувшись на світанку як завше Марго чекала поки за нею прийде Август, й допоможе піднятись й сісти в візок. Здалося в коліні щось закололо, що це? В ногах Марго весь цей час не було ніяких відчуттів.
Август прокинувся від поцілунку в щічку. Відкривши очі побачив Марго. Дівчина щиро розсміялась й обійняла свого друга.
--Август, це все ти! Ти допоміг мені повірити в себе, в свої сили, в зцілення! Я стою на ногах!
Монахи деякий час дивувалися зустрічаючи в монастирі веселу дівчину в пуантах, а потім звикли, вона вселяла часточку душі, любові й тепла у все чого торкалась.