Реінкарновані, або може хтось за ним плаче, як і я?
Варвара Серафим — 31/10/2008 - 19:16
Ви знаєте, пані Оксано, я вчора бачила одного хлопчика. Гарне дуже, миле, неймовірно миле хлопченя. Хоча йому й виповнилося 19 – а всеодно дитя…
Я його дуже люблю. Не усміхайтеся скептично, хлопця свого я теж люблю, але по-іншому. А зовсім інша любов до мого Андрійка… Та якого мого? Він ніколи не був моїм. То ми тільки так жартували «моя коханка», «мій коханець». Так і залишився з тих часів той займенник «мій».
Отож, бачилися ми вчора, на його дні народженні. Багато гостей там було, переважно студенти… Ну, ровесники мої… Але відчувала себе серед них ханжею, тіткою старшою на років десять… Та про що можна говорити з людьми, які не знають значення слова інфляція, і не вміють добре курячі лапки на вогні спекти?
Звідки ми знайомі? Ой, пані Оксано, то зовсім інша історія. Ми колись зустрічалися… ні. Навіть неправильно буде сказати, що зустрічалися. Ми зналися. Ось так краще. Познайомившись випадково, три тижні обоє прожили наче у тумані. Погляди, дотики, цілунки… Навіть у дитячому садочку діти не спілкуються так цнотливо… І ніякого натяку на секс… Це було зайве і швидше б завадило, аніж допомогло пізнати одне одного…
Ніколи більше не буде у мене таких прогулянок: не відважусь знову лежати вночі під чорним небом і теплим дощем, ловити вустами краплинки, і дослухатися до дихання людинки, яка лежить поруч.
Ні, я не ностальгую. Все, що трапилося, все чудово, а що трапиться буде ще ліпше, просто… просто… Пані Оксано, я не бачу блиску в його очах!
То не той Андрійко, з яким я познайомилася! Тамтой був щирим, юним і якимось безпосереднім. Бачили б ви, як в зачудуванні розширювались його зіниці, коли розказував про свої мрії, як поривисто, не чекаючи на чиєсь схвалення чи осуд він діяв… Діяв, пані Оксано, ДІЯВ!!!!
А та пасивна особа, яку я побачила вчора… Хм… Може йому так добре? Може він ТАК щасливий?
Ми розбіглися, кожен продовжував шукати себе… Про себе нічого певного не скажу. А Андрійко певний час зустрічався з моєю приятелькою. Цікава то пара була, я вам розкажу… Він дивився на неї з такою ніжністю, що я й ревнувати не пробувала – руки опускалися – якщо так дивляться, то тут уже нічого не вдієш… А вона… Вона ж сиділа на моєму вікні, нервово курила, злилася на себе, на нього, на увесь світ. І ще в неї тремтіли руки, коли згадувала про Нього. Від розгубленості і невисловленого болю. Тоді вона боялася БУТИ, а він був готовий віддати їй цілий світ і самого себе, хай би тільки прийняла…
Ні, пані Оксано, вони не разом… Два провалля не можуть вмістити одне одного. Як би не намагалися. І бути поряд їм теж не судилося. Бо між проваллями надто тоненька межа, тонша, за лезо, і зламати її надто легко. А відбудувати, мабуть взагалі неможливо.
Потім ми не бачилися. Зустрічі раз на квартал по півгодини не враховуватиму.
Я знала, що в нього є дівчина, що в се у них більш менш стабільно, що іноді сваряться. Миряться, що живуть разом… Випадково познайомилася з нею… Потім ще декілька зустрічей з Андрійком…
На знаю, чи маю право подібне стверджувати, але… Мені здається, що краще б її не було… Він крок за кроком, мить за миттю втрачає себе справжнього. Я не пам’ятаю, коли бачила блиск в милих оченятах, коли на його вустах з’являлася насправді ЩИРА посмішка, невимушена, не пов’язана із ніякими обставинами. Вона хороша та його дівчина. В міру розумна. В міру гарна. В міру добра…
Він поник. Зів’яв, як в’януть квіти по весні. Не залишає собі шляхів для відступу і не з тих, хто розриває стосунки просто так, без причини. А причини справді нема… Зовні все дуже гарно, всередині теж незле. Підсвідомість запхаємо на дно рюкзака і нехай там відсиджується до пори до часу…
Я впевнена, що він з нею ніжний, що час, який вони проводять разом не витрачений намарне… Але, пані Оксано, чому я не побачила «ЖИВОГО» Андрія, а лише мертву, бліду копію? Чому в своїй компанії йому було невесело? Чому він не усміхався так гарно, як ото вміє?
Тяжко відчувати, що когось втрачаєш. Особливо, коли це відбувається крапля за краплею. Повільно, наче тортури.
Так, знаю, люди змінюються. Я теж інша, але в мене немає того, хто б голосив за мною колишньою, за тією дівчинкою в червоному, яка вміла дивуватися. А в нього є я. Хоч це й не має значення… Боюся, що це була одна з останніх зустрічей. Ще трішки залишилося чекати до байдужості. Взаємної байдужості.
«Мені здається, що наше знайомство відбулося у минулому житті, а зараз ми обоє після реінкарнації» - щось таке сказав він мені, коли проводжав на маршрутку. Андрійку, любий, це тобі не здається. Ми жили, відчували, любили, а потім померли. В один день. А коли знову народилися, кожен отримав згідно зі своєю кармою.
А з кармою боротися – справа невдячна і важка. Я – борюся. З усіх cил, закусивши вуздечку, терплю удари батога, тягну свого воза з надією, що то не надовго, що ще трішки, і я хвицну фірмана в зуби, і мене відпустять до лісу пастисяe у прекрасне щасливе майбутнє. А він? Чи бореться? Чи обдумав усе і вирішив, що немає смислу?
Ет, пані Оксано. Не можу я його повернути. Немає у мене вже тієї звабливості, сили і впливу. Та й не пробуватиму. Не можна вдиратися в його світ зі своїм законодавством…
Може є хтось, хто за ним плаче, як і я? Хай ще він попробує…
Ні, дякую, з мене достатньо одного горнятка кави… Треба йти до роботи…І ще… дякую, що вислухали…