Екзекутору душі моєї присвячується…

Я не плачу, не тужу, не сміюся. Я сьогодні надто серйозна.
Я не плачу, не тужу, не сміюся… Я нічого не роблю. Починаю твір та одразу ж викидаю його зачин у сміттєве відро.
Я не плачу, не тужу не сміюся… Мені нічого не до вподоби. Я би може плакала, тужила, сміялася. Та не хочу! Не хочу!
Я не плачу, не тужу, не сміюся. Хочу покликати тебе, та боюся. Дуже боюся! Я навіть не бажаю бачити тебе. Не бажаю і все. Я волію викинути, викреслити, ліквідувати тебе зі своєї пам’яті, зі свого роз’ятреного серця.
Я не плачу, не тужу, не сміюся. Моє серце розривається, стискається, болить… Воно рветься. Мені страшно. В мені наче щось сидить та дожидається, щоб вийти на волю. Та не може. Воно не може вискочити із цих канонів. Не може! Мій розпач неосяжний, незміренний, глибокий… Він сидить в мені. Затаївся в душі та смокче соки. А мені тяжко. Я більше не можу плекати це в собі. Та все-одно боюся випустити це все на волю.
Я не плачу, не тужу, не сміюся… Я всього боюся. Всього… Мені страшно від тіні сусіднього будинку. Я боюся ворухнутися в темноті. Мені страшно… Страшно…
Я не плачу, не тужу, не сміюся… Мені не добре. Моє тіло горить, наче від якогось страшного запалення. Воно палає, наче від холери. Мені здається, що я зараз розколюся на часточки. Мені зле… Настільки зле, що не можна описати словами. Неможливо описати нічим. Я хора…
От, бачиш, ти добився свого. Я не плачу, не тужу, не сміюся…
От, кате мій! От! Радій! Накривай столи, щоб гнулися! Щоб вино розливалося, щоб наїдки не поміщалися на тарілках!
Що, інквізиторе мій? Що?! Не подобається тобі це?! Ні?! Сам хотів (я знаю), а тепер?! Що? Що тепер?
Так, я плачу, я тужу, я сміюся! Тужу за твоєю совістю! Я плачу від сміху. Я сміюся над тобою! Над тобою!
Що, катюго мій? Що? Не подобається?! А так тобі і треба, екзекуторе моєї спустошеної душі!