Невідкорковану весну ілюзіями й холодами я пила.
Вільготний вітер нехай швидше відгортає сторінки,
щоб сивий голуб над цим світом, не зронивши ні пера,
ввійшов у храм , де помирали винесені вироки й кати.

Від самовтеч до забуття терпкого знову відійшла.
Така розбита і знецінена, як падолист біля контор,
та чи була колись мені у спадок невідшептана весна,
щоб жити на папері справжніми словами, не на торг?

І чи була я взагалі...чи був мій біль до снаги молодим?
Та ж тінь твоя, округлена печаллю, полетіла жартома,
мені залишивши окрайок талану в'їдливого, як дим,
щоб розцвіло терпіння, коли заплаче квітами весна.