Вимальовую ніч, де блідне й цвіте у небесній корі
червоний світанок - привабливий самогубець.
Ця Дюймовочка - не Джульєтта, а Офелія, хоч дрібні
у росі обпалила чи мовчки зронила губи.

І тепер помовчи, божевільне, мале дівча,
тебе кинули в море, тебе і твоє божевілля
твоє місто і темряву. Вибачай, але тІла
принца твого цікавила інша мета.

Як шкодА... І цей ворон - не твій вже Пегас.
Він сумує й намистом червоним стікає чомусь.
Поїзд швидко іде. Твій ліхтар очевидно погас.
Вибач, Дюймовочко, більше ні пари... із уст

про любов, та тебе розмежовує порожнеча,
і годинник - то небо, гірка-несолодка печаль,
бо вже часу замало, а час - головне, на жаль,
не готуйся до втечі. Ти грішна, зваблива і ґречна.

Все одно це, що пір'я у грудях, відчай ковтати
та побути на мить такою, кого у житті "не існує",
і той принц, через кого боліло, і хто став катом,
він розбив твоє серце до капель, грайливо і чуйно...

я прошу, відпусти мене, сонце, я хочу пожити знову,
залишатись у квітах байдужості. Час, як жовтий віск,
застигає між пальцями, як туман із англійських міст,
як кохання, що прагне затято поглядів та розмови.