– Ти точно цього хочеш?
– Звичайно… уяви як цікаво буде.
– Так переводити алкоголь якось не по-нашому.
– Та хіба ж ми його переводимо. Ми його закопуємо, а через п’ять років знову втрьох зберемося і, викопавши, вип’ємо за нашу дружбу і здійснення бажань.
– Ох і мрійник же ти, а якщо його хтось до нас викопає?
– Та хто може це зробити?
Хлопці озирнулися: в парку нікого не було, принаймні так видавалося на перший погляд.
– Ну добре, переконав, де пляшка, Тарасе, де ти її подів?
– Секундочку, – хлопець покопирсався у своєму наплечнику. – Ось вона, – вдоволено усміхнувся. А радіти було з чого – в руках тримав першокласну плящину коньяку п’ятирічної витримки за яку вони віддали сто п’ятдесят гривень з копійками.
– Обережно, не розбий, – стурбовано вигукнув Остап, коли Тарас якось надто, на його погляд, невдало передавав дорогоцінний продукт.
– Та не кричи ти! – дав Остапу підзатильника Богдан. – Щоб тебе.
– Тсссссс… – багатозначно прошипів Тарас. – Все буде люкс. Закопаємо і лише через п’ять років згадаємо.
– Ти точно цього хочеш? – востаннє спитав Остап Богдана. – В принципі це твій день народження, тож тобі вирішувати. Ми можемо цього і не робити, розпити тут на природі, а далі піти святкувати в місто, звісно попередньо занісши цю чортову лопату додому. Ну то як?
– Ні, я точно вирішив. Це вже було задумано і виношувалося в мені давно…
– Добре, добре, не треба тут води і всякої дурниці, – роздратовано обірвав брата Остап, взяв лопату і під дубом почав копати яму.
– Таааак, таааак, від колоди п’ять кроків ліворуч, потім перескочити потічок, далі два камені справа, один зліва…
– Що ти робиш?! – здивовано запитав Остап.
– Складаю план того, як ми знайдемо цю пляшку через п’ять років.
– Ти що дебіл, я ж під дубом копаю, а дуб тут на всю балку один, як можна помилитися?!
– Що ти розумієш в топографії, тут майстерність треба…
– Не пори дурниць, краще на, покопай, а то щось я руку здається роздер.
– Аяяяй, що ж ти так оперативно скис?
– Копай давай і без розмов!
Тарас викопав глибоченьку яму.
– Чорт, а ми ж не подумали про якусь обгортку.
– Хех, салаги, я подумав. Правда то звісно не найкращий варіант – фольга для запікання м’яса, але кілька років протримається, думаю.
– Ех ти, ковбой. Давай сюди свою фольгу.
Остап дав обгортку і в неї акуратно замотали пляшку і поклали в яму.
– Ну що ж, тепер уже недовго. Я зараз все засиплю, але під кінець кожен кине одну лопату землі і загадає бажання, на втілення якого потратить наступні п’ять років. Тож треба постаратися і видумати щось справді вартісне, а не мимолітне чи легке. Придумали? – пафосно і таємниче прорік Богдан.
– Угу, – спільно відповіли йому хлопці.
– Ну що ж, тоді поїхали.
Він накидав вдосталь землі, а далі всі по черзі долучилися, загадуючи бажання. Далі Остап для певності трохи притовк ґрунт, а Тарас, все для тієї ж певності, притягнув поліно і поставив його зверху, щоб навіть здогадатися було неможливо, що тут хтось, колись копав.
– От і все.
Задоволені хлопці пішли додому, а далі в місто, продовжувати святкування.
***
Борис йшов в інститут надзвичайно пригнічений. У його житті нічого не клеїлося, все розсипалося, руйнувалося і грозило й його під завалами поховати. Сесія проходила під знаком двох талонів і очікувалося ще кілька; кохана і бажана дівчина послала під три чорти, плюнувши в обличчя і обклавши трьохповерховим матом, ніколи від неї такого не чекав – видно справді дуже набрид; вдома безлад і хаос: мати завела собі коханця і ганяє з ним по місту на "Ладі", мов на мерседесі; а батько від надміру свободи розгулявся кабаками.
От такими думами невеселими перевантажений йшов Борис парком в інститут. Аж тут зачув з балки якісь метушливі голоси. "Цікаво", – подумав хлопець. Усі негаразди виховали в його душі якогось дивного виродка, який часто брав на себе управління організмом, тож і зараз він неждано-негадано об’явився і примусив Бориса спуститися в балку і заховатися за широким деревом.
– Ну що ж тепер уже недовго. Я зараз все засиплю, але під кінець кожен кине одну лопату землі і загадає бажання, на втілення якого потратить наступні п’ять років. Тож треба постаратися і видумати щось справді вартісне, а не мимолітне чи легке. Придумали? – пафосно і таємниче прорік Богдан.
– Угу, – спільно відповіли йому хлопці.
– Ну що ж, тоді поїхали.
Все виглядало якось дуже дивно і навіть моторошно. "Сатаністи якісь, мабуть" – подумав Борис і вирішив уже йти, але якась непереборна сила прикувала його до землі.
– От і все.
Троє постатей прямували у протилежний від нього бік, тож Борис полегшено зітхнув. "Що ж їм такого закортіло сховати під землею, лепрекони якісь чи що" – саркастично пробурмотів хлопець.
Та ж дивна нездоланна сила вивела його з-за дерева і підвела до дуба.
– Ого, ото вимахав, нема йому що робити – рости тут, – Борис задумано копнув поліно. – А щоб його… боляче… чорт.
– Хмммм, цікаво глибоко вони закопали це чи ні? – він запитав сам себе і враз дико злякався власного задуму: невже він буде викопувати "те", що полишили тут ті пришелепкуваті, ще й бажань якихось поназагадували. Що ж його робити бідному невдасі?
– Я лише гляну, і зразу покладу на місце, – вирішив Борис після кількахвилинного роздумування.
Відкотив поліняку і став руками розгрібати землю. Притоптали її так собі тож була вона доволі м’якою. Звичайно, хтось інший пожалів би куртку чи й самі руки – хоча на дворі і літо, але все ж таки – та цей інший точно був не Борисом, бо хлопця якщо сповнювали якісь божевільні бажання то уже не полишали аж до їх виконання.
Врешті він нащупав щось тверде.
– Що ж воно таке? – промовив уголос.
– Ого… хто ж так з алкоголем поводиться! – обурено вигукнув він. – Пірати вони якісь, чи що? – запитав у дуба Борис. – Цього так ні в якому разі не можна залишити. Я вам покажу – пляшки закопувати.
Він вирвав з зошита листок і написав на ньому: "Ах ви ж дурні прокляті, сохніть від спраги, ковтайте слюнку, а я ваш коньяк зараз п’ю. Ха, ха, ха!"
За допомогою підручних засобів відкоркував пляшку і зробив перший ковток.
– Ого, ото файне пійло. Хех, дурні неотесані.
Склав листок з написом, замотав його у фольгу, закинув у яму, трохи присипав землею, а далі, коли надоїло, то просто кинув у яму поліно, та й пішов далі своєю дорогою.
– Отак чинять справжні люди: п’ють, а не закопують. Ех, романтики, щоб вони всі повиздихали!
Вміст пляшки помаленьку переливався у шлунок тож настрій бадьорішав і веселішав.
Незабаром дійшов до інституту.
***
Коли Борис підходив до інституту його окликнув жіночий голос. Хлопець обернувся – до нього прямувала струнка білявка з приємними рисами обличчя і чудовою фігурою.
– Добрий день, Борисе. Я вас уже зачекалася, – сказала це і білозубо усміхнулася.
Хлопець знітився. І не знав що сказати, хіба доволі дурнувато посміхнувся.
– Я ваш куратор з науково-пошукової роботи на тему "Фетишизм у світосприйнятті давніх шумерів". Тож, якщо не заперечуєте, можемо прогулятися дещо по території університету – введу вас в курс справи.
– Не заперечую, – промимрив сконфужений Борис: він не пам’ятав, щоб підписувався на таку сумнівну тему з науково-пошукової роботи. Мабуть це хтось його розігрує. Він оглянувся навколо – студентів було багацько, але всі, здається, займалися своїми справами, і якщо й поглядали в його бік, то в поглядах вловлювалося лише здивування, яке викликала його нова кураторка.
– Отже так, – сказала вона і по-діловому заклала одну руку за іншу. – Час в нас доволі мало, тож будемо працювати ударними темпами. Я б хотіла, щоб на завтра ви уже підготували частину вашої роботи і принесли мені на перевірку.
– Так швидко!
– Звичайно. Не люблю повільної діяльності. Ви маєте інакші погляди?
Вона напівповернулася до Бориса і погляд його прилип до її декольте. Хлопець закохався.
Білявка видно була задоволена ефектом, тому що продовжила шлях і розмову далі.
– Перший розділ вашої науково-пошукової роботи буде сухим і стандартним, придумаєте назву самі, в ньому розповісте загалом про шумерську цивілізацію, звідки виникла, куди ділася, розкриєте світоглядне тло і тому подібне.
– Добре.
– Ну тоді працюйте. Завтра чекаю вас на дванадцяту в 345 кабінеті. Звуть мене Оксана Василівна. Запам’ятали.
– Оксана Василівна… запам’ятав.
– От і чудово. Тоді до завтра.
– До завтра. – пробурмотів він дивлячись як вона пливе від нього в напрямку входу до інституту.
До нього підбіг один з одногрупників.
– Що то за краля була з тобою?
– Кураторка.
– Яка кураторка?
– Моєї науково-пошукової… не набридай, – він легко відштовхнув його і поспішно пішов у бібліотеку.
– Хм. Дивний.
***
Просидів у бібліотеці до пізна, на здачу талонів не пішов – забув. Коли виходив з приміщення, то наткнувся на професора Максима Степановича.
– Борисе, – масляно сказав професор. – Борисе, зачекайте, у мене до вас розмова.
Хлопець похолов. Як він міг забути… Тепер його точно попруть, бо це ж останній раз він мав право перездавати.
– Хлопче, розслабтесь, я ж не лупцювати вас прийшов, – викладач усміхнувся. – Я вам приємні новини сказати хочу.
– Які ж такі приємні, – здивувався Борис.
– Ми на кафедрі порадилися і вирішили анулювати ваші талони.
– Тобто як анулювати? Я не зможу уже перездати? – неприємний холод знову розплився тілом.
– Ні, що ви, ми вам поставили все так, в надії що ви виправитесь.
Професор взяв Бориса під руку і вони повільно попрямували до виходу з університету.
– Ви розумієте, до нас заходив ваш тато Петро Анатолійович, такий приємний чоловік, у нас була з ним прекрасна розмова і після цього ми вирішили взятися за ваше майбутнє, не виганяти ж вас за кілька талонів із закладу, – і він вдавано здивовано підняв брови.
– Але Петро Анатолійович…
– Дуже хороший і поважний чоловік. Можете пишатися, що маєте такого батька.
Двері прочинилися, хтось заходив, і Максим Степанович злегка підштовхнув Бориса, щоб той виходив з будівлі.
– Всього вам доброго.
– До побачення.
***
Пройшло п’ять років. Бориса просто таки осявало променями слави. У нього була прекрасна дружина, правда трошки старша, але це було неважливо, він закінчував аспірантуру і все йшло до отримання ним все вищих в поважніших звань у науці. Батько помер від інфаркту і записав на нього квартиру, а мати одружилася вдруге, до того ж за дуже заможного пана, якому хлопець припав до душі.
– Професор Борис Валерійович… Чи не прекрасно? – прошепотіла білява красуня.
– Еге ж… – якось неуважно відповів Борис.
– Ти чимось розстроєний?
– Та ні, все прекрасно.
– Я щось тобі не вірю, – сказала Оксана і насупилася.
– Розслабся, все супер, – він вичавив з себе навіть подобу усмішки.
– Хм, – тільки й мовила вона.
Бориса сповнювали дивні думи. Все видавалося якимось сном, жахіттям. Усе чого він набув за останні п’ять років було під якимось дивним знаком розпусти і гріха. Диплом йому купили, викладачка завагітніла і хоча й була прекрасною, але ця краса лякала, до того ж була нав’язаною. Батько ніколи не хворів на серце… Видавалося, що це він винен у всіх цих змінах у власному житті, хоча активної участі ні в чому і не брав, все ставалося якось само собою. Дивно.
Перед тим як йти в інститут треба було заскочити до одного з своїх нових багатих знайомих забрати дорогий подарунок своїй дружині. Він знав що вона обожнює діаманти, тож вирішив вкотре її ощасливити. Не зважаючи на тяжкі думи Борис все ж кохав свою біляву ляльку.
– Я вже виходжу, прощай, кохана!
– Па, па. Цьом.
***
Борис йшов парком, у якомусь напівсні. Перечепився і скотився з гори.
– От чорт… Ого…
Йому було знайоме це місце. Дуб, камінь… балка… знахідка.
– Ха, ха, ха, ха, ха, ха, ха… аррргггх…– дико розсміявся він і закашлявся.
– Так от які мрії у вас мої золоті: баба, квартира й успіх у навчанні. Доволі банально. Що ж ви так слабо. Придумали коньяк закопати, побавитися в романтику, а мрій якихось таких же високих і романтичних не придумали. А щоб вас з вашим дурним щастям, надіюся що ви поздихали всі…
Він кричав до дуба ніби той був у чомусь винним.
– Щоб вам позакладало… – востаннє вилаявся він і роздратований пішов далі.