Глупа ніч.
Я сплю, напевно.
Тихо цокає годинник.
Під вікном собака виє
- для розваги чи зі злості.
(я - непрохана чужинка
в непривітних давніх стінах)
Все ще сплю.
І дещо бачу.
Затамовуючи подих
Намагаюсь не кричати...
не дивитися під ноги -
у холодну порожнечу.
Зупиняється поволі
ритм нажаханого серця.
Я сповзаю
у НІКУДИ.
Та останньої хвилини,
відпускає зимний морок
(щось його відволікає?)
Виринаю на поверхню.
Тільки сон.
А втім, чи тільки?
Скрип паркету -
під ногами?
Ні, то мариться спросоння.
може то сусідка зверху
встала чаю заварити -
За годину до світанку...
Тихий шепіт?
ні, то протяг,
або шашіль точить стелю.
Все логічно.
Все нормально.
Треба менше пити кави
і читати на ніч Кінга.
Але скрип чомусь триває,
за дверима -
хриплий подих...
і зненацька, як рятунок -
я відчула - сходить сонце.
...Відступило.
неохоче...
Відпустило
Ненадовго.

Посміхаєтесь? ДАРЕМНО.
адже ви також знайомі
з персональним варіантом
опівнічного страхіття.
Ну зізнайтесь хоч для себе,
я ж і так це знаю точно...
На добраніч.
Спіть спокійно.