Я таємницею стала, це вже мої котрісь п'ятнадцять.
Любов розриває, як постіль з м'якої білизни, щастя,
я перед прірвою, або після, бо не знаю що важче:
бездумно котитись і ноги тягнути чи просто впасти,

як падає й блідне рай, коли котрийсь адам і твоя єва
порушить натомлену вістку від ангелів і від Бога.
Я таємницею стала невільною, і більш не треба
вісток, вони правдиві, а я неправда, як ця дорога,

що обрій згортає руками, тримає, бо він злочинець,
наручники і тенета вдягає на очі, це погляд-спогад,
я тиха й пуста, і неначебто винна, смарагди гинуть,
можливо, пливуть, немов та безнадійна, розбита щогла.

Я скорена таємниця, мною живе твоя неправда,
тримати в собі її подвиг, як кидати квіти в ноги,
аби відчувати губами і серцем примхливу зраду,
впасти й любити до втрати пам'яті слово "трохи".

Трохи життя, трохи обтертого слізьми обличчя. Трохи...
...відчаю, що застигатиме із дотиком недотичним
трохи серпанку й інею, темряви й світла. Наче досить,
бо відчувати таке, усе просто, чомусь я не звикла...

Я таємницею стала, це вже мої котрісь п'ятнадцять,
любов розриває на шмаття. Ми надто різні касти.
Порадь, мені жити й котитись, чи відчайдушно впасти?
Віддай мені краплю себе, бо ненавиджу щастя (?)