Імітуючи сум, зацікавленість, навіть любов,
Через скло зеленавих очей споглядаю кімнату
І по тілу змією старанно прихований шов...
Я – лиш лялька, в мені замість серця – лахміття і вата.
Пінопластовий сніг засипаю за комір. Зима
Синтетична хронічно. І пальцям тонким з порцеляни
Ані зимно, ні гаряче. Болю і того катма...
Тільки фальш. Ця усмішка, рожевий рум’янець – омана.
Ти береш мене в ліжко, під ковдру вкладаєш. Спимо.
Мої очі невтішно відкриті. Дивлюся в нікуди.
Виробництво і дата на спині, неначе клеймо.
А так хочеться знати... і бути, як інші, як ЛЮДИ...