Знаєш, так склалося: люди – хронічні роботи...
Я ж недобитий романтик в добу інверсії.
Я ігнорую інстинкти, закони. Скоро ти
Теж відречешся від мене шляхом сугестії.
Мілко в зіницях і в’януть веселки. Лезами
Креслю на шкірі прості, тривіальні істини,
Ми не хворіли ми просто були тверезими.
Нас не розстріляно просто отак залишено.
Поглядом в небо. Думками тепер даремними.
Нас повкладали, рядками неначе овочі,
Щоб проросли вже інакшими – просистемними.
Тих, хто прогнив закопали у ями поночі.
Потім ми виросли. Дехто пішов до „правильних”.
Дехто лишився. Лопатні рубці ховаючи.
Щоб там не сталося, роботи не зламали їх,
Хоч і привили бажання померти. Гаряче
У божевільні на розі Лихої й Тихої.
Крила в сорочку і руки слабкі за спиною.
Знаєш... Я дуже хотіла побути втіхою...
Знаєш... Я дуже хотіла побути сильною...

***

Поміж городини, знаю тебе знайду я.
Спробуєм знову. Змайструємо хатку-глечик.
Будемо діток ростити. І все спростуєм:
Наше минуле, лопати та інші речі.
Потім навчишся читати по-між рядками...
І прокленеш і мене, і моє писання.
Скажеш, яка я хрінова дружина/мама.
Просто не вмію я грати в таке кохання.
Ти не повіриш... Закриєш себе і двері.
Речі-валізи-прощання. Тепер ми квити.
Вечір розлився на небі – „Кривава Мері”.
Вибач, що так не уміла тебе любити.