Коханому присвячується

...Ми зустрілися, коли воно було ще зовсім зеленим. Таким радісним і, мабуть, щасливим як ніколи. Воно тремтіло від ласкавого літнього вітерцю, який приємно лоскотав його долоні. Посміхаючись блакитному небу, воно намагалося перерахувати білі хмариночки, які, немов веселі янголята показували свої крила то тут то там. ...Воно було ще зовсім молодим. Без страху, без вагань...Воно випромінювало кохання, віддзеркалюючи ті проміння від твоїх очей. І, здавалося, не буде кінця тій благословенній миті на ім’я „Літо”, яка подарувала мені його – зелене листя. Здавалося, немає кінця тому шаленому танцю зеленого вогню, безперервної пристрасті листяного кохання під палючим серпневим сонцем. Воно пригрівало, примушувало задихатися від спекотного повітря, і, нарешті, запалювало все навколо себе: людей, будівлі. Навіть знищувало мозок та не залишало можливості думати не серцем. Мало змогу існувати тільки серце і ...чомусь таки залишалося зеленим те листя, яке не втомлювалося випромінювати твою душу, твої мрії...наші мрії...наше майбутнє...Воно, листя, залишалося веселим навіть проводжаючи тебе до перону. Воно дивилося повними серпневого дощу очами(але щасливими очами) услід від’їжджаючому потягу. Він відносив тебе далеко-далеко, в незнайому зеленому листочкові країну „Осінь”. Надія допомагала йому вижити. Йшов час...Надія мерзла від осіннього подиху. Зелене листя перевдягалося в пожовклі наряди і ... тонуло в холодних дощових калюжах; в прозорій воді тонуло проміння, яке віддзеркалювали твої очі. Не вистачало повітря, не вистачало тепла. І в цій атмосфері звичайної осінньої погоди помірно континентального клімату могли вже нормально існувати втомлені від літньої спеки всі складові довкілля. Але серце... Воно разом із пожовклим осіннім листям йшло на дно. Йому не вистачало сонця, твого сонця. Не вистачало твоїх очей, їхнього мерехтливого сяйва, яке загинуло під колесами осіннього потягу. Від відносив тебе далі й далі. Від мене, від літа. Від нашого зеленого раю наших мрій, нашого майбутнього...Чому жовтіє листя? Я не можу відповісти на це питання. Я не хочу жити серед моїх погиблих мрій. Здається, я тону в осінньому дощеві разом із цим багряним листям. Рве серце холодний вітер, який зриває те листя з дерев, несе над землею, розриває на шматочки. Немає йому ні захисту, ні притулку. Воно гине. Разом зі мною. Разом з нашим зеленим листям: хвилюючим і наївним. Можливо, це реальність – оці жовті парки, дороги, устелені жовтою стрічкою. І не має більш нічого. Нічого не залишилось. Окрім неба...Воно дивиться скляним поглядом, без почуттів. Йому все одно, що вже не має того веселого зеленого вогню, в якому згоріла моя гордість, принциповість, зверхність. З висоти воно не бачило ні потягу, ні повних від води очей. може, це небо – то моє життя, надія, моє майбутнє? Мабуть. Але без тебе. ...Хтозна? Можливо, повернеться та мить, коли, вдивляючись в зелене мереживо літніх очей, ми зрозуміли, що життя порожнє одне без одного? Загине жовте листя, зникне назавжди. Але через деякий час, час випробувань, з’являться нові паростки нашого життя. І той печальний потяг поверне мене до життя і вже ніколи не зникне?