Убий, благаю, цю нестерпну відстань,
дроби асфальт, з'єднай в одне міста.
Розтане у тумані тиха пристань.
Не вірю! Це не правда! Не спроста

співали Тарасові солов'ї
для нас, і літо плакало. Так гірко
втрачати світлі спогади свої,
й сліпцем ставати, і гасити зірку.

Все! Досить! Більше не спіткнусь на помилках
чужих, і повторятися не буду,
“не знаю” не скажу, - я просто зморена
від несумісного людського бруду.