І колись ти обтрусиш похмільну пилюку і сон,
І притулиш порізані нервами пальці до скла,
Що стікає дощем по ту сторону світла.
Втекла
Твоя музика.
І не завважить старий камертон
Ні вібрації ночі, ні щему сердець у тиші,
І годинник дванадцяту б’є
і скляний черевик
Розбиваєш на сходах.
Усе як чекав і як звик.
Все так просто, аж смішно.
Ти блазень.
Отож і сміши!
Не мене.
Я давно Несміяна.
Забудься. Забудь.
І впади, і розбийся, мов крапля дощу – на чоло.
А не зможеш, то смійся над тим, що з тобою було.
Наді мною посмійся, а інші поплачуть.
І в путь
Проведуть, не помітять, що досі невтішно жива.
Це не хмарами небо, це круки своїми крильми
Перекреслили світло.
Життя перекреслили.
Ми
Тільки тіні, що зникнуть опівдні.
А свято трива...