Малим олівцем, вкриваючи аркушу рани,
малюю чорнóслив - бездонні твої озера,
де вихід пропалений, входу чомусь немає,
і ключ загубився на півночі просто неба.

Малюю безодні, духмяні, немов чорнóслив.
Спонтанністю вкриті, як море, зіниці досі.
Малюю тебе та ковтаю шкідливий осад,
гіркий, мовби полин для душі, - затерту осінь,

і все, що з руки так помалу, як сніг, ісходить,
підкошує ноги, примушує впасти. Гостро
задивляєшся із мольберту. Отой чорнóслив
дуже схожий на очі твої, що кажуть досить.