Крокуючи загубленим часом
Ihor Zubrytskyi — 23/11/2007 - 20:53
Збірка: Лабіринти душі
Крок, далі ще один й ще, тупість.
Я вириваю із свого мозку проблиски світла,
І складаю їх в дзеркальну шкатулку,
Вішаю її на дерево, щоб людям не було страшно в темноті.
Потім починаю все спочатку.
З часом ліс стане подібним на поле з світлячками.
Тоді я піду від нього.
Йому шкода буде мене відпускати.
Все ж житель, як не як.
Але він знає, навіть краще за мене,
Що я тут випадковий гість.
Я повернуся в безодню, мене вже кличуть давно.
Там не треба світитися світлом.
Там спокій, півтьма.
Я знайду затишну печеру,
І зітхнувши прощально занурюсь у сон.
І побачу я ліс, що ранково-прекрасний.
І снитиму ним до завершення днів…