Учора, тримаючи за плечі це двокриле чисте створіння, ангелу зірвали крила. Остання надія-первісток стояла, дивлячись за небокрай, біля входу в наступне життя. Вона, на жаль, скорилася, не зуміла зостатись тут, а натомість полетіла в оригінальний, невигаданий, справжній рай - туди, куди діти найчастіше показують пальчиками і питають в матері про глибоку синю безодню, тобто на небо. То був останній плід заради якого вартувало жити, куйовдити думки щоразу, коли побачиш іграшку, чи пісок. Вірьовка висіла глибоко із неба до землі, по ній повинна була піднятись єдина душа, що пахла водночас весною та фіалками, але з рани повільно текла свіжа кров. Потік також ніхто не зупинить, бо це була невизнаність, прозорість, яка ненадовго затримується на Землі. Легка, мов пір'їна, заплямована лише чистотою. І створена для того, щоб померти, але не так, як усі ми, а значно швидше. Це була дівчинка, яку навіть не встигли назвати Анжелою, як планувалось. На жаль, вона не принесе радості, полум'я очам нікому, не повернеться...хіба що озирнеться навкруги й заплаче по-дитячому,невидимо сівши на гойдалку.
- Я прошу вас, мем, не робіть цього. Народіть дитину, а потім ми віддамо її у хороші руки. Дівчинка буде здоровою, красивою... Ви ж прекрасно знаєте, що це вбивство. Карається Богом. Ви взагалі християнка?
- Так, я ця... як ви кажете, християнка. Якщо вона не буде зі мною - то нічиї руки не пеститимуть її дитинство, не цілуватимуть очі. Зробити аборт, лікарю, я хочу, бо так треба. І я не зобов'язана розказувати вам усе, що накапало протягом двох місяців у душу.

Тиждень тому, у лоні, Анжела не могла терпіти жорсткого диму, який хто зна звідки з'явився. Щоразу, коли нікотин потрапляв у кров, мале створіннячко намагалось закритись ручками, задихалась із питаннями: "Чому спочатку тут було так тепло і затишно, а тепер туман? Нічого... Коли звідси вийду, все розкажу мамі. Все...Як люблю її. Але передусім запитаю звідки дим. Я вже уявляю, як вона триматиме мене за руку. Моя найкраща матуся". Так повторювалось щодня, щомиті, щогодини, коли Євгенія палила. Присівши на сходах, вона неодноразово задумувалась, проте закінчувалось цигарками...

- Ви колись Біблію у руках тримали? Візьміть, будь ласка. Якщо вдумливо читати, то, думаю, за тиждень хоч Новий Завіт прочитаєте. Нате... Візьміть! І приходьте через сім днів.
- Нове що?.. Завіт? Ні, лікарю, ви не розумієте! Моє рішення не підлягає змін!
- Немає нічого неможливого в нашому світі.
- Коли я повинна прийти до вас?
- ...

"Сьогодні просто чудовий день! Ще ні разу я не помітила дивного туману. Напевне, про мене мама піклується, яка ж вона хороша. Неодмінно скажу це їй". Дівчинка навіть не передбачала, що на неї чекає згодом. Схлипуючи щастям, усвідомлювала спокій. Та не розуміла, що скоро у неї його заберуть, як витончене срібло, і як найдорожче, що може бути...

Євгенія вже лежала на операційному столі. Затьмарені думки про те, що в ній ніхто більше не житиме, пригнічували її, та було уже пізно. Своє щастя, чи, чесно кажучи, нещастя, вона зрозуміла вві сні. А коли прокинулась, побачила тривожні лиця лікарів і щось закривавлене, що вже лежало у смітнику. Євгенія плакала протягом цілого дня. Згодом її сповістили про безпліддя.

Учора, тримаючи за плечі це двокриле чисте створіння, ангелу зірвали крила.. І сьогодні це не міф...а реальність.