Якщо спуститися два квартали вниз від затишної львівської кав’ярні, між старого верб'я можна побачити невелику голуб’ятню. Моя пам’ять і зараз підкидає її занедбаний вигляд: надламані стіни, тьмяний колір драбини, олив'яні ствірки вікон... Біля голуб’ятні – в’яла пожовкла трава, смарагдовий бур’ян, що сягає колін; роз’юшені сходи з заржавілими цвяхами... Особливо мені подобалось бути там у період надвечір’я – коли ти ніби п’єш аромат заходу морквяного сонця, що золотаво пронизує голуб’ятню крізь усі щілини мінливим світлом. Вітер доносить далеке ехо – ніби щось дзвякає при дорозі. І от уся голуб’ятня – з її дерев’яними панелями, з її розбитими вікнами, що з пір’ям, що обліплювало кожен крок – занурювалась у розкішний сап’ян ночі. На п’єдестал виглядали зорі і окремі сузір’я. Вони наповнювали сумну голуб’ятню примарами, овіювали її чимось казковим... Сум’яття огортає мою душу. І ти, мов в’язень ефемерно-солодкого полону, вдихаєш п’янкий аромат дикої шипшини і розкидистої липи...І вже перед тобою не вбога голуб’ятня, ні! У срібних ліхтарях ночі голуб’ятня скидає своє руб'я... Стіни мерехтять рівним оманливим світлом, залишки скла у вікнах схожі на спалахи далеких свічок, що їх вогники ніколи не згаснуть... Усе навкруги вбирається в небачені шати. І голоси звідусіль вриваються, в’їдаються в душу, пов’язуючи, об’єднуючи тебе з цим дивним місцем. І серце, роз’ятрене спогадами, хоче линути до голубів, що колись покинули свій1 рідний дім – свою голуб’ятню. Ці створіння кольору туманного ранку назавжди відлетіли...
Поступово сузір’я гаснуть, та не гаснуть образи голубів, що наповнювали це місце світом... Полум’ям сонце відкриває мені очі – я озираюся – і засинаю між м’яких трав та ранкового шелесту...