Місто тихесенько лежало, підім’явши під себе холодну подушку сирого піску та накрившись м’якою ковдрою холодної солоної води.
Але ніч була недовога, така ж недовга, як і усі ночі літнього місяця серпня. Зранку вже було трохи холодно, особливо сильно відчувався сирий солоний запах моря. Але на місто опускався ранок, бе сумнівів – ранок!
Того ж дня, серпня другого, візьми та станься ось таке! З самого ранку надумав Дмитро Акакіевич випити чаю. Добро наколотив чаю темного та у гарному настрої майже не поклав собі до чашки цукор. А цукор, треба сказати, для Дмитра Акакієвича – ні-ні!
І ось, тільки-но відпити збирався він темної паруючої рідини, як подзвонили у двері. Потім дзвоник протяжно тренькнув и змовк назовсім.

Дмитро Акакієвич глянув на годинник: вісім. І хто прийшов так рано? Проклинаючи усе на світі, Гуслев одягнув старий синій потертий махровий халат, адже був він тільки у зелених трусах, до того ж з диркою.
И ось так, прикривши смарагдові рейтузи, Гуслев поплівся до дверей.
- І хто там? – спитав він трубним, від чогось буркотливим голосом.
- Карлсон. – Почулося із-за дверей. Треба сказати, що двері у Дмитра Акакієвича, ой які ж були гарні, добрі, дубові. Тільки прозурки не було, і подивитися хто прийшов – не міг Гуслев ніяк.
- Карлсон. – Почулося знову, але голос вже трохи нервував.
- Це ж чого, який на даху живе? – Задоволений від власної дурості хрюкнув Гуслев. – Потрібно чого?
- Двері відчиніть.
- З якого такого дива?! – Прокричав Гуслев так, що було чутно, як почали грюкати затвори квартир і виглядали цікаві фізіономії сусідів.
- З такої, що Ваші рейтизи диряві! – Відповів голос, назвавшийся Карлсоном.
- А Ви, дозвольте... – Підлабузнювався Гуслев, а сам став такого кольору, як займається сонце на заході по весні.
- Не дозволю. Відчиніть двері!
- Пішов звідси, пропелер чортов! – Прокричав Дмитро Акакієвич та так сильно налягав на двері, що ті відчинилися та випав на холодні бетонні сходи зачервонілий хазяїн квартири.
Двері сусідніх квартир закрились, але Гуслев відчував, що хтось дивиться через прозурки.
- Я – Карлсон Іван Густавович, з домоправління - потурбуйтеся заплатити штраф. – Сказав чоловік у синьому піджаку та червоному капелюсі, на полях якого гойдалося павлиняче пір’я.
- За… за… за що? – Спитав обурений Гуслев, заворожений кольоровими переливами.
Але Карлсон його не слухав, і сказав, почекавши хвилинку:
- Штраф... Штраф... за брудні двері – раз, за сперечання – два, - Гучно сказав Карлсон та поклав до карману Гуслевого халату, надрукований на жовтому аркуші, чек.

Карлсон, Іван Густавович давно пішов, холодні тіні у прозурках зникли, і тільки тут обернувся Гуслев до своїх дубових дверей, де хтось дуже старанно (навіть каліграфічно) червоним кольром написав:
« У Гуслева диряві рейтузи!».

Понуривши голову, Дмитро Акакієвич зайшов до квартири, закрив зіпсовані двері, допив вже охолонувший чай та пообіцяв собі тієї ж миті перевдягнути смарагдові труси.