Згубна груша
best memories — 28/08/2008 - 12:10
- Сусіде, - казав Марк, - шо ото ви собі надумали? Чого лізите під мою грушу?
- Та ти що? – Говорить Василь. – Та то тобі вже здається. Я в тебе тут загубив монетку.
- Щось я тобі... А давай, давай я пошукаю. – Каже Марк та нахиляється до землі.
Отож-бо шукали вони до заходу сонця. Шукали, і нічого не знайшли. Ні, вони знайшли і бляшанку, і старий лапоть, та то чи вже Марка чи Василя – вони не пам’ятали, та тут же знайшли й шмат газети «Вечірній Київ», та все не монету.
- Ну що ж! – Каже Марк та витирає піт. – Доля тобі не усміхнулася, Василь. Мабуть то вже моя монета.
- Так я тобі її і віддав. Ось тобі! – Сказав Василь, розігнувши спину і показав велику дулю.
- Ти, Василю, мені таке не показуй, а тож-бо я тобі по пиці зараз дам. – Вороже сказав Марк і ніби-то закатав рукава.
- А ну давай. Поміряємося силою. – Відповів Василь та плюнув на долоні.
Вже й стемніло і Катерина побігла до городу шукати чоловіка. Спочатку Катерина здивувалась, а потім сміялась довго-довго. Вона побачила, що під тим, що колись було грушкою, усе було перерито та перекопано, а поряд з грушкою лежав її чоловік Марк та сусід Василь. Вони двоє були у багнюці, наче свині порпалися біля грушки, а у Василя навіть сорочка порвана була, та на лобі синіла велика ґуля.
- Ох, - сказала Катерина та потянула чоловіка за рукав. – Марку, ти чого? Який пес тебе покусав. Що за бійка? Ти поглянь, що ти з Василем наробив.
- Мовчи, Катерино, то чоловіча справа. – Обізвався Василь з-під грушки.
- Ти як з жінкою розмовляєш? Та то вже ти, Марку, мало йому дав! – Розсердилась Маркова жінка. – Пішли, мій голубчику, додому.
Катерина привела чоловіка додому, нагодувала його, та наклала на ґулю льоду, а потім заклеїла пластиром, бо дивитися на це без сміху не можна було. Марк був високий, мав русяве волосся та голубі очі. Усі жінки у місті проходивши поряд заздрили Катерині, що у неї такий красивий чоловік. Та і працював він добре, частенько їздив за кордон, бо був спеціалістом з генетики. А тепер ось приїхав до міста та одразу його Катерина повезла на город. До речі, єдине що не вмів Марк, так це бути господарем. Панувала у домі Катерина та у всьому відчувалася її жіноча рука. Ось і тепер вона керувала Марком як хотіла, але і він був не проти, тому що жінку кохав більше ніж своє життя. А поряд жив Василь; Василь вже давно побудував тут собі за містом хату та жив зі своєю дружиною. Дві сім’ї завжди товаришували, але Марк з Василем знаходили пригоди, адже у двох дорослих мужиків характер був запальний. Ось і цього разу затіяли бійку, а завтра і не будуть пам’ятати що саме сталося. Ось тому Катерина і не засмутилась, а тому одразу поклала чоловіка у ліжко.
- Нехай спить. – Сказала Катерина сама собі та накрила чоловіка ковдрою. Сама вона вийшла на двір і дового дивилася на зорі. Катерина дуже любила тихі зоряні ночі і частенько складала вірші. Вона вирішила не заважати чоловікові, адже знала, що у наступний четвер він поїде від неї до відрядження, а сьогодні була вже неділя. Катерина мовчки сиділа і дивилася на зорі і здавалося, що луна відображається у її голубих бездонних очах.
Уранці Марк не пам’ятав що саме сталося, але це він тільки так казав. Він знав, що з Василем вже котрий раз вони мірялися силою.
- Чого бійка була? – Питає Катерина.-Який ґедзь тебе вкусив, Марку?
- Та я навіть не пам’ятаю. – в’яло відповідав чоловік, а потім підійшов до дзеркала та почав розглядувати свою ґулю.
А у той же час прокинувся і Василь, і його жінка почала розпитувати, що саме сталося.
- Ти знаєш, Ганно, - почав Василь, - ти ото пам’ятаєш оту монетку, що мені ще батько подарував. Така золота, що нам сказали, її можна продати та немало отримати грошей.
- Ну? – Спитала Ганна. – ти що, кудись подів її?
- Та отож і воно... – насупившись казав Василь. – Ми з Марком її під грушкою шукали, я її там колись загубив... А потім ото силою ми мірялися... – Винувато каже Василь.
- Ти мені краще скажи, - мовила Ганна, - чого це твоя монета робила під Марковою грушею?
Василь почервонів. Він так і не сказав дружині, що тоді саме сталося. Та нічого і не сталося, а от тільки як Марк приїхав, вони пішли з Василем пити горілку, хоча Марк і каплі не бере у рот, та пішов, щоб сусіду було не так сумно. А кращого місця, ніч город, та ще й грушку, вони не знайшли. Справа-то у тому, що грушка ця вже дуже велика, поряд з нею високий дерев’ний тин, і коли там сидиш, то ні з городу, ні з вулиці нікого не видно. Ось туди і пішли. А чого Василь з собою монетку таскав, - то вже не ясно.
- І чого ж ти мовчиш? – Вороже запитала Ганна. – Ти чого так надумав щодня ходити під сусідську грушку? Там що тобі медом намазано, чи може на грушці і не груши, а пляшки з горілкою?
- Та було б добре. – сказав Василь сам собі.
Ось згодом про монетку-то і забули, сусіди товаришували, а Василь отож-бо так і ходив під сусідську грушку. Вже був на дворі серпень. Грушки давно Катерина зібрала і збиралася їхати до міста. А перед тим, як їхати вирішила завітати до Ганни з Василем, щоб грушками почастувати.
- Привіт, сусідко. Я тут тобі грушок принесла. – Каже Катерина і простягає невеликий плетений кошик.
- А ти що вже поїдеш? – Плеснула в долоні Ганна. – А я тобі тоді дам пиріг. Василь-то вже яблук назбирав, а я візьми та спечи пиріг. Ти заходь, почекаєш трошки? – Сказала Ганна та відступилася.
Катерина увійшла. Як завжди було чисто, прибрано та затишно. Ганна було хорошою господаркою і своє діло знала. Вона хазяйнувала тут вже років зо п’ять. Гроші вони мали з Василем добрі. Влітку продавали у місті овочі та фрукти, адже город був великий, більше ніж Марковий соток на п’ятнадцять, а узимку Василь працював у місті. Отак і жили вони, дітей у них не було, але чому Катерина не знала та це дуже її і не турбувало.
- Ось це тобі, тримай. – говорить Ганна і дає Катерині невеликий пакуночок. – Візьми, скуштуй, сподіваюсь, сподобається. – Додала Ганна та усміхнулася.
- Слухай, Ганно, а ти не знаєш чому тоді Марк з Василем бійку затіяли, ну немов свинюки за шмат хліба. – Розсміявшись спитала Катерина.
- Та то все ота монетка золота, що колись у вас під грушкою Василь загубив. Але чому саме там, - не знаю.
- Як це? – Здивувалась Катерина. – То ж тоді Василь Марка запросив з ним горілки випити, а місця більше як під грушкою не знайшлося.
- От пияка! – Закричала Ганна. – Я йому ще збігаю до чужого города. Ти, Катернинко, подивись, щоб і духу його там не було. А то як не прийде, та все з горілкою. А я ж і думаю, де це він був. А він, пес, попід грушкою сусідською.
Катерина встала, подякувала Ганні за пиріг та вийшла на двір. Вона вдихнула серпневого жару від землі та пішла до свого дому. Катерина довго збиралася, а наостанок зайшла до городу подивитися на деревце. Сонце вже трохи спустилося до горизонту та заливало ще зелене листя легендарної грушки. Де-не-де висіли зачахлі посохлі плоди. Катерина трохи потрусила їх. Все, тепер грушка вільна.
- Ну, бувай, грушко. – Посміхаючись сказала Катерина, а в той час її обличчя заливали яскраві серпневі промені.
Вже настала глибока осінь. Катерина сиділа у кріслі з чашкою кави та дивилася у вікно. На деревах вже не було листячка, вже вдарили перші морози, і Катерина з сумом згадала свій будинок за містом, Ганну з Василем та все ту грушку, яка не давала спокою. Позавчора тільки повернувся Марк. Він вилітав до Кадакесу та жив там п’ять місяців. Катерина сумувала дома сама, адже у них не було ні собаки, ні кішки, ані жодної живої душі. Тількі квіти на підвіконні, а від них користь не велика. Ну можна з ними порозмовляти, та що люди на вулицях подумають? – Жінка від самотності з квітами розмовляє? Та ні, Катерина краще б і не бачила тих квітів. Вона читала, читала вона чомусь не романи, повісті, а читала казки, зокрема українські та іспанські. І все також вечорами складала вірші, і можливо, була цим задоволена.
- Ти чого така сумна? – Спитав Марк, увійшовши в кімнату. – Щось трапилося?
- Ти знаєш... – Почала Катерина. – Я сиджу дома сама, мені сумно від того, що я лише господарка, давай житимемо за містом, як Катерина з Василем?
- Це звісно можна... – Відповідав Марк. – Але мені ж далеченько туди кожен раз приїзджати.
- Ти і так дома буваєш раз на рік. Ну будь ласка, Марку, мені там не сумно буде з Василем та Ганною.
Отак і жила Катерина лише думками та мріями про щасливе майбутнє за містом. Так жила вона, як ій здавалося, дуже довго, а промайнув рік дуже швидко і ось тепер несло авто Катерину далеченько за місто. Катерина увішла в будинок. Все як і було: книги, стільчики, дерев’яний стіл накритий білою скатертиною, на якій Катерина вишила волошки. Марку дуже подобалася ця скатертина і він не міг дозволити Катерині отак позбутися її, хоча і була вона дуже стара, але все ж таки біленька і своя якась, рідна. Катерина відкрила вікна та на хвильку присіла у крісло. Вона дивилася як майнуючи її проносяться у променях ранкового сонця маленькі часточки пилу і кудись зникають. На душі у Катерини було дуже спокійно і тихо. Та дарма. Вона насолоджувалася тим довгоочікуванним літом за містом. Катерина взяла декілька тістечок, привезенних з міста та вирішила завітати до Ганни з Василем.
- Ну, привіт, сусідко! – радісно защебетала Катерина. І дуже здивувалась. Двері відчинила не Ганна, а якась інша жінка, в якої від Ганни залишилось тільки темне волосяя і то з просіддю. Очі Ганни були зпухші і дивилася вона тяжким поглядом ніби несла у себе в душі якийсь тягар, який не давав спокою. З рук Катерини ледве не випали тістечка.
- Привіт, Катерино. – Сумно відповіла Ганна. – Ви вирішили з Марком тут оселитися? Ну, заходь, сідай. – Показала Ганна рукою на стілець, прикритий ганчіркою.
І будинок Катерина не впізнала. Все якесь не дуже чисте, скрізь повно ганчір’я та якогось мотлоху. Але Катерина сіла на стільчик та поклала на стіл тістечка.
- В тебе щось сталося? – Тихо спитала Катерина.
- Та ні, нічого. – відповіла Ганна та повеселішала. Вона посміхалась сусідці. Але Катерина добре розуміла та бачила, що посмішка ця нещира, а очі гнилі та сірі, повні смутку.
- А де ж Василь? – Спитала Катерина. – Чого мене не стрічає?
Ганна сіла та тяжко здихнула. Вона мовчала та дивилась на скатертину, ніби там щось було написано, те, що допомогло б ій все сказати та зрозуміти самій.
- Василь помер. – Набравшись сміливості сказал Ганна.
- Як це? – Потемніло в очах у Катерини. – Чого ж, Ганно?
- А біс його знає! Отож як і грушка ваша в’янути почала, ото і Василь теж ходив, ходив, та вранці і помер. І не боліло нічого, і не скаржився він мені.
- А давно?
- Як ти поїхала, так і... Та то вже торік. А у вересні племінник приїхав, сам здивувався. Посумував зі мною трошки та поїхав, бо робота у нього, до Москви було час їхати. Я б і сама до міста, та де там? Тільки тут тепер будиночок, та і жити я не можу як раніше. І грошей не вистачає, яж не можу сорок соток городу... Сама пораюся, а вже не молода... І дітей нема, і нікого...
- Та ти не сумуй. – Відповіла Катерина. Ми з Марком тут оселимося, я тобі допомагати буду. А якщо хочеш, то живи у нас. Мені теж самотньо поки Марк у відрядженнях. Будемо з тобою господорювати.
- Я б можливо і з радістю, та не зручно, ви – сім’я, а я тепер ніхто.
- Ну ти як надумаєш, то приходь. Будинок великий, місця вистачить. У нашому бидинку ще хоть орду можна розмістити.
Ось так, десь через неділю Ганна і стала жити у Катерини. І права вона була – грушка померла. Не лишилося нічого, лиш самотній сухенький стовбурець. А що саме сталося, - лишилося загадкою. Та от тільки в одному покійний Василь був прав, що до монетки. Чудом монетка була ніби спеціально врізана у худий стовбурець грушки, але як – ніхтоне знав, тобто ні Ганна, ні Катерина, ані Марк. Потроху життя Ганни налагодилося. Вона допомагала Катерині, а згодом почала господорювати у домі і навіть Катерина платила їй за це гроші. Катерина чекала дитину вже сьомий місяц, а тому вже не могла сама справлятися по дому, а Марк все ще був за кордоном.
Марк як відчував, приїхав за два дні до того, як Катерина народила. Народила Катерина дівчинку, яку назвали Настею. Марк дуже рад був дитині, він навіть вже три місяці нікуди не їздив аби тільки побути з родиною. Його теж засмутила звістка про смерть Василя і він став дуже жаліти Ганну і був тілька за те щоб вона і надалі жила в їхньому будинку. Так вони і жили: щаслива Катерина з донькою, Марк та Ганна, яка з ранку до вечора возилася з маленькою Настусею. Вона любила дівчинку ніби свою доньку.
Ось так промайнув рік, другий, третій. Марка знов не було видно, не було ніяких звісточок. Але тепер Катерина не сумувала, у неї було багато клопоту: і з донькою, і з городом, і з будинком. До речі, грушку на городі відродили, тобто посадили іншу, може ще й кращу, та дарма, адже всеодно не принесла вона ніякого щастя.
Теплим червневим днем сталося те, чого навіть і не можна було уявити. Ця подія назавжди поставила хрест на долі Катерини, подія, урадивша все її життя.
Катерина як завжди була дома. Вона готувала обід разом з Ганною, дещо прибирала, а потім вирішила почитати свої улюблені чешськи казки. Вона дуже любила теплими літніми вечорами чи холодними зимовими днями розповідати Насті казки. Вона так цікаво розповідала, що навіть Ганна тихенько сідала поруч та слухала мелодичний та спокійний голос Катерини, що розповідала про далекі міста, казкові замки, загадкові печери та усілякі дива, що траплялися з принцесами та королевами. Настя засинала, а катерина розповідала та розповідала, та вже слухачем була Ганна, якій так подобалися розповіді Катерини. Ось і тепер, трошки попрацював, Катерина вирішила прочитати декілька казок, щоб було потім що розповісти донці та Ганні.
- До речі, - спитала Ганна. витираючи пил, - а де це Настуся, щось я її сьогодні не бачила. То вона крутиться поруч, щось розповідає...
- Та вона сьогодні пішла до городу, - почала Катерина, поклавши книжку на коліна, - казала: «Мамо, я піду до садку, ось там під грушкою, квітів назбираю, а то як тато приїде, я його здивую, я бачила по телевізору вчора, які можна красиві букети робити.», ось я їй і дозволила. Та ти, мабуть, Ганно, сходи за нею, а то вже обідати час, а якщо не захоче, то скажи, що зараз по телевізору починається її улюблений фільм про польску принцессу. – Усміхаючись сказала Катерина.
- Ну добре. – Відповіла Ганна, витираючи руки барвистим рушником, - зараз піду покличу.
А тим часом Катерина дістала тарілки, ложки, хліб, гірчицю та почала наливати суп собі, Ганні та Насті.
- Катерино! – Закричала Ганна, вбігаючи до будинку так, що з рук Катерини випала тарілка, облилиа її гарячим гречаним супом, та по полу покотилися шматочки розмальованого фарфору.
- Що сталося? – запитала Катерина, а серце її виривалося з грудей.
- Я не можу сказати, не можу, Катерино! – Крикнула Ганна, по її очам котилися сльози, та вона впала до долу.
- Ганно, - говорила Катерина, а голос її був неспокійний, - підіймайся та кажи. – Говорила Катерина, тягнучи за рукав Ганну.
- Там. – Показала Ганна рукою до городу, а сама заплакала ще дужче.
Катерина, не відчувая ніг, бігла до городу. Вона зупинилася перед грушкою та остовпініла. На грушці висіла бездиханна Настуся. Катерина, плача, підбігла до мертвої дівчинки, зняла її з грушки, почала обнімати, цілувати, та по мертвому блідому личку Настусі лилися гіркі гарячі материнські сльози...
По невеличкому містечку пішли чутки, що дівчинка стала жертвою якогось маньяка чи просто злої людини, але навіщо та защо – не знав ніхто. Люди лиш жаліли тепер бліду та постарівшу на очах Катерину, яка сиділа на дерев’яному стілці в кутку обійнявши фотографію покійної дочки. Тепер Катерині не хотілося нічого: ні їсти, ні пити, ні жити. Ганна з Марком почувалися не краще. Марк забув про роботу, забув про все, разом з Катериною він сумував довгими ночами. Так поводилася і вірна помічниця та колишня сусідка Ганна. Ніхто не знав, що темними безлунними ночами виходив Марк до городу, стояв біля грушки, дивився на зорі, що колись були схожі на очі його дружини, та сам до себе, а то й до грушки промовляв сумним голос:
- І що це я наробив? Що ти, грушко, наробила? Ти скільки життя забрала: і Василя, і Настусено. Чи ти проклята? – Говорив Марк та з силою бив дужим кулаком по стовбуру грушки.
Можливо, була вона і проклята, але від цього легше не стало нікому. Люди у містечку стали цуратися дивної сім’ї та намагалися обмайнути Марков город. Та що там город? – Там навіть і будинок мав не гарну історію.
Та що ж, гроші любили рахунок, Марк потроху став залишати Катерину та знову їздив за кордон, він не міг залишити тепер уж знов невеличку свою сім’ю без копійки у кишені, а тому знову Катерина лишалася чи на самоті, чи з Ганною.
Ось так далі, вгору, а може й вниз йшли роки самотньої сім’ї. Марк все працював, Катерина потроху забувала доньку. Їй почало здаватися, що все, що відбулося в той день – було ненасправді, було лише сном, і вона навіть ніколи не була вагітна і не мала дітей. Ганна теж мовчала з цього приводу і теж забувала потроху ніби рідну дитину – чарівну п’ятирічну дівчинку Настусю.
Одного весіннього дню, місяця березня завітав на подвір’я незнайомий чоловік та тихесенько постукав у двері. Двері йому відкрила Ганна, одіта в тонку льняну сорочку та червоні штанці.
- Вибачте, а Катерина Ліней тут живе? – Поцікавився незнайомець. Ганна поглянула на нього здивованно. Хто б це міг бути? Судячи з одягу та загального вигляду – чоловік був інтелигентом та розмовляв трохи з акцентом. Він був одягнений в сірий костюм, бірюзову сорочку з темною краваткою. А зверху був темний чорний плащ, на ногах блищали туфлі. Єдине, що дуже вдарило в око Ганні так це була каблучка з білого золота, мабуть, дуже дорога та коштовна.
- Так. – Сконфужено відповіла Ганна. – Вибачте, а хто її питає?
- Гм, - закашлявся незнайомець, - Ви можете сказати їй, що я Талеус Малевскі.
- Добре, я зараз, а Ви, мабуть, проходьте до будинку, доречі, мене звуть Ганна, я давня сусідка Катерини, а тепер і господарка.
- Дуже приємно. – Вклонився незнайомець та сів у крісло.
Через декілька хвилин почулися глухі кроки Катерини, вона спускалася по дерев’яним сходам з другого поверху. Вона пройшла повз незнайомця, сіла на стілець та скептично промовила:
- І що ти забув тут, Талеус?
- Я звісно, - почав чоловік, - чекав на більш тепле прийняття.
- Ганно, будь ласка, принеси цьому бовдуру чаю. Та тільки зеленого, що стоїть у дальній шафці, а то наш гость інший не п’є, його батьки-аристократи... – Почала Катерина.
- Катерино, залиш моїх батьків. Я прийшов до тебе з проханням.
- Вибач, - мовила Катерино єхидно посміхаючись, - я... – І при цьому «я», вона кокетлуво висунула оголену ніжку з-під шовкового халату. – Я замужня жінка, і дуже кохаю Марка, твоє щастя, що нема його дома, але у мойому домі не смій нічого казати про мою сім’ю.
- А де ж твої діточки? – Спитав Талеус. – Дякую. – Відповів він Ганні, яка принесла чай.
- Моя донечка... – Вже сумно, без кокетування почала жінка. – У мене немає дітей. – Згодом сказала, як відрізала зблідніла Катерина.
- Вибач, може я чогось не знаю...
- А не пішов би ти? – Закричала Катерина, піднявшись. – Пий свій чай та геть з мого дому!
При цих словах руки Катерини тряслись, вона ледве стояла на ногах. Катерина не знала, чи хоче вона, щоб Талеус пішов чи ні. Вона відчувала, що прийшов він не просто так, а що хоче щось сказати важливе. І тільки тут вона побачила ту саму каблучку, що одразу побачила Ганна на правій руці Талеуса, і Катерина враз зрозуміла, що Талеус одружений, а тому прийшов не для того, щоб яка раніше просити руки й серця. І тут, трошки помовчав, вона сказала:
- Вибач, Талеусе, після того, як померла моя дочка, я ще трохи сама не своя, і думала тільки про твої брудні наміри щодо мене.
- Твоя дочка померла? – Здивованно спитав Талеус. – Вибач, я не знав, що в тебе були діти. Співчуваю. – Щиро сказав він, а Катерина лише тяжко здихнула.
- Мабуть, я не дуже вчасно. – Знов почав стривожений Талеус.
- Та ні, кажи вже, та не тягни кота за хвіст. Я чоловіка чекаю, так що давай швидше. – Промовила Катерина.
- Катерино, я працював за кордоном з твоїм чоловіком. Вибач, що збрехав, ми давно знайомі, але зв’язані лише роботою.
- Яке це має значення? – Здригнулась Катерина.
- Просто, учора ввечері Марк помер.
Катерина побіліла, але потім скрикнула:
- Це що за маячня? Це ти прийшов мене обманювати, щоб... Зґвалтувати?! А ну я тобі зараз...
З цими словами зблідла жінка кинулася на бідного Талеуса з кулаками, але швидко зупинилася і раптом згадала, що Талеус одружений і нічого такого він не збирався робити. Катерина сіла на стілець поряд з Талеусом та склонила голову. Прозорі сльози котилися по щокам. Чомусь сонним і тихим голосом вона спитала:
- А що саме сталося?
- Потрапив під машину. – Сумно сказав Талеус.
- В тебе є гроші? – Раптом спитала Катерина, визираючи з-під лоба.
- Візьми. – Відповів Талеус, поклавши невелику суму на стіл та вийшов.
Катерина почекала, поки пройде звук щойно виїхавшої машини та побігла нагору вдягатися. Вона одягла чорну довгу сукню, туфлі, але без підборів та, взявши гроші залишені Талеусом, поїхала до міста. Повернулася вона десь через години дві з невеличкою шкіряною сумочкою, в якій можна було побачити силует якоїсь зброї.
Катерина зняла туфлі та залишила їх біля входу в будинок, а на підошвах намалювала прямокутник, безліч цяток, кружків та дерево, на якому красним олівцем намалювала хрестик.
Катерина, з кривою усмішкою пішла до саду. Вона стала під грушкою, обнявши її однією рукою. Потім, достала зі шкіряної сумки блискучий чорний пістолет та, закривши очі, вистрілила собі в обличчя. Десь з криком піднялась зграя ворон та подув холодний вітер, а потім все стихло. Малюнок саду на підошвах Катерининого взуття через півгодини знайшла Ганна та одразу зрозуміла, що кривавий хрестик – це позначення груші.
Стихло все назавжди. Мабуть, тепер душа Катерини була спокійна, хоча назавжди холодна і важка.