Не підозра у зраді, не світ, не півсвіту – зима
Поміж нас розсипалася снігом, вростаючи січнем.
І в очах вже не сонце – солоний, холодний лиман.
Лихоманить цю ніч. І кімната до болю незвична,
Бо пуста і холодна, як пляшка із-під коньяку,
Бо ж вона апріорі недовго стоїть недопита.
На безслів’я і тиша на втіху. Спиваю гірку
тимчасовість, розбавлену сумом і несамовито
рветься вітер до хати, і снігу давно намело.
Відболіло мені, відбілило мене, відшептало.
І парує теплом, в казанку закипає зело.
Зачарую тебе, заморочу бо надто вже мало
Твоїх слів ні про що, поцілунків палких про любов.
О, мій лицарю, (кате?) життя в казанку закипає.
Ти вже любиш? Скажи. Але ні. Я не хочу розмов.
Просто встань і прийди, я давно вже на тебе чекаю.