Дивлюсь я на них у відображення монітора, а вони мою спину розглядають. Їх багато, а я один і всі їхні автори давно мертві (навіть якщо ще й живі).

На полиці шафи лежать трупи,
дуже багато на кожен стелаж,
Важко пізнати сенс в ряду групи,
тому що вчувається лише епатаж.

Я їх кремую, я їх вбиваю,
Я їх боюсь, і на них стиха молюсь,
В морі кермую, і розбиваю,
Вже не таюсь, і у воду лиш плюсь!

Безмежні думки чужого пороку,
Розкриті обійми в неправди шляху,
Фантастики ріки не пізнати отроку,
Піднімуся тихо на задрипану плаху.

Я там охолону, не витримав тону,
Я вже не людина, завмерла година,
В болоті потону, життя із картону,
Підперла жердина й стиснула родина.